Стрілецькі пісні – самобутнє духовне надбання українського народу, що відтворює одну з найяскравіших сторінок на скрижалях історії національно-визвольних змагань у XX столітті. Як предмет фольклористики, вивчення їх обумовлено актуальними завданнями народознавства, яке покликане сьогодні комплексно проаналізувати складний процес взаємодії традиційних і нових форм побутування різних жанрів народної творчості в системі новітньої культури.

Про особливість військової формації легіону Українських січових стрільців, з яким пов’язана історія стрілецької пісні, та про творчий геній у вияві стрілецької поезії неодноразово писали у минулому та продовжують звертати увагу сучасні українські історики, літературознавці, музикознавці, публіцисти [1]. Кожен з дослідників, визначаючи головний критерій неповторності, бачить різні грані значимості січового стрілецтва для сучасності – і як феномен українського патріотизму та усвідомленого обов’язку державотворення (Тарас Салига), і як феномен високої боєздатності і незламної ідейної переконаності (Богдан Якимович), і як феномен акумулятивної творчої сили у культурному житті (Володимир Качкан). Проте з’ясувати багатогранність природи стрілецької поезії можливо лише через інший погляд на це явище, зокрема у ракурсі її сучасного пісенного життя. Саме фольклористика може виявити та науково прокоментувати усе те, що входить у поняття винятковості стрілецької поезії, а її методологічна база дозволяє уповні розкрити важливі аспекти самобутності. Така думка неодноразово наголошувалась у працях Олександра Правдюка, Романа Кирчіва та Володимира Погребенника.

Стрілецькі пісні – це характерний вияв літературно-народної творчості, у якій ударом молодечих сердець українців викарбувано історію одного з найважчих підготовчих етапів боротьби, а згодом військового змагу за "царство української свободи" (Михайло Грушевський). Вписати їх у межі одного жанру або ж розглядати тільки в окулярі сюжетно-тематичному неможливо, оскільки вони є поліфонічним явищем культури, який усе ще трактуємо як новочасний фольклор з огляду на стан досліджень новотворів народної словесності минулого віку. Авторські фольклоризовані пісні вкупі з народними піснями про січових стрільців утворили незаперечну внутрішню цілість, що виокремлює їх із класифікаційної системи фольклору, де різножанрові пісні літературного походження належать до окремого розряду.

В обіг фольклористики термін "стрілецькі пісні" як складову українських історичних пісень вводить Філарет Колесса у 1938 році, хоча дане словосполучення побутувало вже відразу після виникнення пісенних текстів, зазвичай, літературного походження. Надалі, зокрема від середини XX ст., а навіть в останні десятиріччя, зміст наукового поняття не збігається із амплітудою народних назв, де цим словосполученням інколи визначають твори міжвоєнного періоду (пісні націоналістичні), а головно з повстанського фольклору. У радянський час загальну характеристику цього поняття подавали тільки енциклопедичні видання, випущені у діаспорі. Однак усі визначення мають певні інформаційні обмеження: щодо часових рамок виникнення (коротко 1914-1918 рр.) [2], складу (винятково авторські твори) [3], чи періоду активного функціонування ("популярні пісні 1980-х рр.") [4]. Серед них важко виділити одне найбільш прийнятне сьогодні тлумачення.

Спробу конкретизувати поняття "стрілецькі пісні", узгодивши його із досягненнями сучасної фольклористичної теорії, зробив О. Правдюк. Дослідник визначив, що це "різновид фольклору", який охоплює пласт пісенності, що "має досить окреслене тематичне коло, пов’язане з певним історичним етапом, життям і побутом певного середовища" [5]. Йдеться про Українське січове стрілецтво, а саме: його передумови, процес становлення, активну воєнну діяльність й участь в інших військових з’єднаннях, що хронологічно охоплюють історичний проміжок від 1913 до 1922 року. Згаданий дослідник об’єднав і фольклоризовані, і народні твори, що, зрештою, підтверджувало наукові ідеї, виголошені ще у 1930-х рр. Ф. Колесса вперше поставив питання про явище асиміляційного процесу, а навіть тип змін у стрілецьких піснях літературного походження [6]. Тоді ж цю думку підтримав дослідник української літератури Володимир Радзикевич, який наголосив, що пісні стрільців відразу перейшли в уста народу й стали його власністю [7].

Такий підхід цілком виправданий і сьогодні для визначення генетичних джерел групи пісень, що віддзеркалили у фольклорі важливий етап української історії початку XX ст. Оскільки термін "стрілецькі пісні" ще не завжди вживається для позначення цілісного явища в українській усній словесності [8], ми пропонуємо більш розширене визначення, яке не лише ґрунтується на теоретичних здобутках попередників, а й залучає висновки, зроблені під час дослідження широкого емпіричного матеріалу.

Не претендуючи на універсальність, наважимося стверджувати, що стрілецькі пісні – це цикл різножанрових українських пісень як літературного, так і народного походження, об’єднаних за ідейно-тематичними ознаками, що відобразили героїчні етапи національно-визвольної боротьби українського народу під час Першої світової (1914-1918), українсько-польської (1918-1919) та українсько-протибільшовицької (1919-1920) воєн. Вони виникли переважно у середовищі січових стрільців (воїнів легіону Українських січових стрільців, Української галицької армії, Січових стрільців, стрілецьких бригад об’єднаних армій УГА-УНР) та органічно ввійшли до пісенного репертуару сільського й міського населення у повоєнний період часу.

Стрілецька творчість пов’язана з широким історично-культурним контекстом кінця XIX – початку XX ст. Саме тоді поступ українських молодіжних рухів Галичини, Буковини засвідчив розв’язання основних соціально-етичних проблем, що опосередковано вплинуло на генезу й тематику майбутніх стрілецьких пісень. На цьому етапі вже був створений певний пісенний репертуар, безпосередньо пов’язаний з українським підготовчо-військовим рухом. Поширення патріотичних пісень Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна", Івана Франка "Не пора, не пора", січових пісень Кирила Трильовського "Гей там на горі Січ іде", "На вулиці сурма грає", "Ой зацвила черемшина", Віри Лебедової "У Січи, у Січи гуртуймось, брати", "Не миритись, милі браття", Івана Франка "Гей Січ іде, красен мак цвіте", Сильвестра Яричевського "Наша славна Україна", Дмитра Макогона "Чи ж то тоє товариство" та багатьох інших самодіяльних поетів-січовиків (О. Довганюка, І. Харук-Галайди, І. Плешкана, В. Урдейчука, І. Сандуляка) посприяли як актуалізації пісенної творчості, так і загальному піднесенню національно-культурного рівня суспільства, особливо селянства, напередодні Першої світової війни. Загалом маршові січово-сокільські пісні, які серед перших ввійшли до репертуару стрілецтва, яскраво продемонстрували найбільш типову схему виникнення багатьох стрілецьких новотворів. Для них народна пісня, переважно українська, часто слугувала структурним зразком чи ритмо-мелодійною музичною канвою, що є однією із ознак продуктивного фольклоризму.

Головним чинником появи стрілецьких пісень була організація середовища нового типу – легіону Українських січових стрільців (УСС), сформованого у перші дні війни (З вересня 1914 р.) із понад десятитисячної лави добровольців-патріотів. Ця значуща не так у кількісному, як у політичному сенсі нова формація українського війська у складі Австро-Угорської армії, безумовно, потребувала спеціальних творів і формувала власний репертуар зі стрілецьких бойових пісень. З появою перших авторських пісень складались і передумови для масового сприйняття літературних за походженням творів. Стрілецькі пісні засадничо базувалися на фольклоризмі, що виявився і на функціональному, і на словесно-музичному рівнях.

Найбільш відомі постаті в історії стрілецької пісні – Осип Маковей (1867-1925), брати Лепкі Богдан (1872-1941) та Левко (1888-1971), Антін Лотоцький (1881-1949), Степан Чарнецький (1881-1944), Михайло Гайворонський (1892-1949), Юліян Назарак (1893-1916), Роман Купчинський (1894-1976), Юрій Шкрумеляк (1895-1965), Григорій Трух (1894-1959) та інші. Автори змалку мали виплекане чуття до образності рідної пісні, адже виховувались у родинах, де знали і любили народну музику, зростали у середовищі сільської інтелігенції, у гармонійному світі традиційного народного календаря. Саме цей аспект висвітлено у спогадах одного з уславлених творців стрілецьких пісень, командира кінноти УСС, кавалериста УГА Л. Лепкого про рідне село Поручин Бережанського повіту на Тернопільщині: "Зимою обходили Андрея, на Різдво колядували, на Щедрий Вечір (Йордан) щедрували. Колядували хлопці, щедрували дівчата. Обходили і весняні та літні свята. Виводили веснянки на провесну. На Великдень гагілки під старенькою дерев’яною церквою, що на горі за селом, а в Зелені Свята – "Купала", що називали "Вільха"... "вільху", закосичену вгорі палили, під вогонь співали купальних пісень і топили "Вуцала" [9]. Очевидно, що сформований ще у дитинстві багаж фольклорних знань зумовив специфіку творення, коли більшість віршованих текстів на стрілецьку тему могли з’являтись одночасно з оригінальною чи запозиченою народною мелодією, інколи й під авторський акомпонемент, традиційний для українського міського (гітара) чи сільського (скрипка) середовищ.

Фольклоризм є глобальним чинником сучасної пісенної новотворчості, подекуди масової культури, але вже у минулому столітті він визначився як провідний рушій пісенної творчості людей, які працювали у гурті під назвою "Пресова кватира УСС". Зусиллями отамана УСС Никифора Гірняка (1885-1862) і під керівництвом письменника, підхорунжого УСС Миколи Угрина-Безгрішного (1883-1960) це перше літературно-мистецьке об’єднання усусусів стало діяти як головний координаційний центр від березня 1915 р. Завдяки цій інституції окреслився шлях до злагодженої регулярної культурно-освітньої, а також піснетворчої праці українських військовиків. Із її статуту ("Правильник "Пресової кватири" був написаний у лютому 1916 р.) бачимо чітко окреслену мету: "піднести українську свідомість і честь". Шлях до цього забезпечували від діли: історичної хроніки, прикладного мистецтва, видавництва, музики, співу, які мали "представити докази чинної участі українського народу у війні перед судом історії" [10]. Поставлене, зокрема перед відділом співаків, конкретне завдання: творити нові пісні та нові мелодії-загалом було зреалізовано народними і професійними поетами та композиторами.

Синтетизм творчого процесу первинно наближав пісні стрілецьких бардів до традиційного фольклору, якому властиві одночасне творення поезії і музики, злитість виконання і творення. До того ж конкретна мета, яку ставили автори – створити пісенний текст, який дозволяв би забезпечити швидке запам’ятовування, – пояснює вибір певної структури, мотивів, образів, ритміки, словесних формул, невластивих літературі. При зовнішній невибагливості художніх форм і певній простоті багатьох стрілецьких пісень літературного походження, що зазнали поширення і фольклоризації, актуалізовувалася семантична глибина, внаслідок чого тексти набували нового смислового наповнення. Як словесно-музичний вид мистецтва, що вимагає слухача, ці твори пройшли шлях від автора-виконавця до громади саме тому, що в їхньому змісті знайшли відображення найглибші переживання маси людей, пов’язаних надзвичайними суспільно-історичними подіями початку XX ст.

***
Зацікавлення стрілецькими піснями спостерігаємо від початків їх виникнення та побутування. Неоднозначне трактування матеріалу простежуємо вже у характері зафіксованих та опублікованих творів. Збирати власне стрілецькі пісні розпочав у роки Першої світової війни видатний етнограф і фольклорист Володимир Гнатюк. Щоправда, декілька таких текстів, вміщених незабаром як ілюстративний матеріал до наукової розвідки вченого "Війна і народна поезія" (1916), не були виділені в окрему жанрово-тематичну групу, хоч автор подав у коментарях конкретні вказівки на особу січового стрільця (ім’я записувача чи виконавця) [11].

Аналіз "воєнних новотворів", збережених в особистому архіві В. Гнатюка, свідчить про розгорнуту збирацьку роботу як фольклористів, так і самих стрільців вже у той час. Однак для стрілецьких фольклоризованих пісень, а особливо для оригінальних народних пісень чи стрілецьких переробок, розпорошених серед записів пісень загального тематичного циклу "про Першу світову війну", з багатьох причин не знайшлося належного місця у друці. Частина авторських, згодом фольклоризованих та анонімних стрілецьких пісень уперше побачила світ на сторінках періодичних видань уже протягом воєнного часу. Часопис "Вістник Союза визволення України" з Відня, львівські газети "Діло", "Українське слово", військова періодика ("Календарик для Українських січових стрільців і жовнірів", "Стрілецький календар", "Стрілець") зрідка друкували тексти таких пісень. Ноти до деяких з них подавалися у літературно-мистецьких збірниках: "Тим, що впали 1914-1916" (підготовлений у 1917 р. "Артистичною горсткою" та "Пресовою кватирою УСС у полі"), "Шляхи" – чи у нечисленних тематичних пісенниках та збірках музичних обробок [12].

Цілісно стрілецька пісня була вперше представлена в збірці "Сьпіваник УСС" (Відень, 1918), яку упорядкувала "Артистична горстка УСС" [13]. Цінність цього, як слушно зазначив О. Правдюк, "найбільш авторитетного видання воєнного часу" [14], у відібраному матеріалі, що демонструє широкий жанрово-тематичний засяг. Після національно-патріотичних пісень і стрілецького гімну в алфавітному порядку йдуть пісні козацькі, рекрутські, побутово-жартівливі, січові та власне стрілецькі пісні. Таке компонування, що, очевидно, було результатом обстеження активного репертуару січового стрілецтва, дозволяє робити певні припущення про пісенні вподобання січових стрільців.

Неординарність і вартість наступного, вже повоєнного пісенника "Сурма" (Львів-Київ, 1922), полягає у супровідних коментарях до кожної пісні. Цей "збірник воєнних пісень" зредагував колишній хорунжий УСС, автор понад 20 стрілецьких пісень, уродженець с. Розгадів Зборівського пов. на Тернопільщині Р. Купчинський. У коротких анотаціях він висвітлив найсуттєвіші моменти історії виникнення або переробки пісень, прізвища авторів слів і музики до текстів, у загалом окреслених як пісні, що "повстали між Українськими січовими стрільцями" [15]. Деякі з них без змін були передруковані у "Співанику для дітей дошкільного і шкільного віку" (Львів, 1922), який упорядкував композитор, відомий організатор оркестрів УСС, автор багатьох стрілецьких мелодій та пісень М. Гайворонський. На "Сурму", очевидно, опирався і колишній стрілець Микола Матіїв-Мельник (1890-1947) – письменник та опікун молодіжної організації міжвоєнного часу "Луг", для членів якої уклав пісенник "Запорожець" (Львів, 1923). Однак тут стрілецькі тексти автор розділив за функціональним призначенням: козацько-стрілецькі, пісні до вправ, різні.

З другої половини 20-х років пісні із стрілецького репертуару друкували головним чином у журналах видавництва "Червона калина", що його організували колишні стрільці. Ці видання відіграли важливу роль у поширенні, відтак фольклоризації літературних текстів, про що свідчать коментарі сучасних виконавців старшого віку. Так окремі стрілецькі пісні або тільки їх фрагменти, що наводилися у статтях як ілюстрації, побачили світ на сторінках низки "Історичних календарів-альманахів збірок: "Червоної калини" (1924-1938) та журналу "Літопис Червоної калини" (1929-1938). Зрідка вони входили і до реєстрів молодіжних, пластових, популярних пісенників [16], а також складали композиційну канву музично-драматичних п’єс на стрілецьку тематику ("Стрілецька слава в піснях" (1939), "Сон Івасика" (1922), "Залізна Острога" (1934), "Шаріка" (1936), "Синя чічка" (1936)), які з успіхом йшли на сценах аматорських і професійних театрів західноукраїнських земель.

Саме у той час стрілецькі літературні і деякі народні пісні стали предметом музичних обробок відомих українських композиторів. Компактно їх подав Зенон Лисько у "Великому співанику "Червоної калини" (Львів, 1937). Як серійні видання, покликані сприяти широкому використанню стрілецьких пісень у хоровій практиці дитячих, чоловічих, мішаних хорів, з’явились тоді й авторські збірки обробок Я. Ярославенка "Стрілецькі пісні на фортепіан зі словами" (Львів, 1931), М. Гайворонського "Пісні УСС" (Нью-Йорк-Львів, 1936), Богдана Вахнянина "Альбом стрілецьких пісень на хори" (Львів, 1937).

З 1939 р. видавничо-дослідницький центр переноситься з Галичини до США, куди змушена була емігрувати більшість стрілецьких бардів, учасників січовострілецького чину. Їх зусиллями при Братстві УСС було відновлено видавництво "Червона калина" (Нью-Йорк), яке випустило у 1977 р. повний збірник пісень Р. Купчинського "Ми йдемо в бій". Упорядник Ігор Соневицький, відомий у діаспорі музикознавець та дослідник творчості Р. Купчинського, подав у примітках досить докладні коментарі щодо історії появи, документальне підтвердження авторства кожного тексту і мелодій стрілецьких пісень.

У радянському літературознавстві й фольклористиці академічні видання, що виходили в Україні, зокрема ті, які містили пісні літературного походження, внаслідок заборони поширення інформації про історію січово-стрілецького руху замовчували факти фольклоризації стрілецької пісні. Публікації поодиноких текстів у літературних [17] чи фольклорних збірниках [18], переважно без зазначення автора, проблеми атрибуції стрілецької пісні у духовному житті українців не розв’язували. Польові записи стрілецьких пісень з офіційних експедицій тих десятиліть свідчать, що фольклористи не виокремлювали і не робили їхньої жанрово-тематичної каталогізації. Незважаючи на це, від 1960-х років збирацьку роботу продовжували такі фольклористи, як М. Іванюк, Г. Дем’ян, З. Лавришин, М. Пазяк, К. Смаль, С. Стельмащук, А. Яківчук. Згодом до систематичного записування стрілецьких пісень долучилися й інші науковці: З. Бервецький, П. Медведик, О. Правдюк, В. Сокіл, О. Смоляк, С. Луньо, О. Харчишин, В. Коваль, авторка збірника та ін.

На початку 1990-х рр. з’являються і нові видання стрілецьких пісень: популярні збірки, здебільшого як передруки пісенників воєнного часу [19]. Детальний критичний аналіз їх свого часу зробив О. Правдюк, слушно зазначивши, що спільним недоліком усіх збірників є неувага до фольклорного життя стрілецьких пісень. У цьому зв’язку варто відзначити серію невеликих пісенників, яку опублікував Василь Подуфалий. Кожний випуск присвячений творчості певного автора: Б. Лепкого, М. Гайворонського, Р. Купчинського, Л. Лепкого [20], чи збірно стрілецьким пісням [21]. У всіх цих збірках упорядник подав відомі тексти літературних редакцій, але не завжди послідовно дотримувався критеріїв поняття "стрілецька пісня". Оригінальні дві останні збірки, що демонструють цілеспрямоване залучення фольклорних записів, де акцент падає на фіксовані фольклоризовані варіанти стрілецьких пісень Л. Лепкого і народні твори, зокрема стрілецькі гаївки. Щоправда, і ці, найновіші, збірки не позбулися основних вад попередніх: до деяких записів стрілецьких пісень паспортизація неточна, подекуди неперевірена, або відсутня зовсім, немає чіткості і системи в покликаннях на джерело передруку того чи іншого тексту авторської пісні.

Із середини 1990-х років деякі пісні про січових стрільців, зокрема народні, були надруковані у регіональних і тематичних збірниках фольклору. Однак значна кількість записів, зроблених протягом 1950-1970-х рр., а особливо в останнє десятиріччя, достатньо не опрацьована і все ще зберігається у рукописах.

Перші спроби жанрово-тематичної систематизації стрілецьких пісень датуються ще воєнним часом. У статті Юрія Шкрумеляка "Слідами пісні УСС" ("Вістник СВУ", 1916, ч. 91-92) доволі чітко класифіковано стрілецький репертуар за двома групами. Визначальними критеріями слугують професійний статус творця тексту ("поети-письменники", "стрільці-поети") та шлях входження готової пісні в репертуар УСС ("прийняті", "питомі"). Незважаючи на деяку поверховість і певну невмотивованість, схема подальшого розподілу за функціональним критерієм заслуговує на увагу вже тому, що автор статті у назвах підгруп ("загальні", "модні", "фронтові", "у Коші") опосередковано вказав на основні чинники, що спричинили відбір пісенних текстів у стрілецькому середовищі. Побіжна згадка у статті про відділи "Пресової кватири УСС" не розкрила справжньої ролі цих "осередків творчої праці" (І. Іванець) у виникненні й популяризації стрілецької пісні.

Не йшлося про них і в праці Івана Боберського (1873-1947) – колишнього голови товариства "Сокіл", члена Бойової управи УСС. Його спогад "Стрілецькі пісні і труби" ("Діло", 1916, ч. 70-76) торкається всього спектру тогочасного стрілецького репертуару: від загальнознаних народних пісень, що згодом піддавалися переробкам, до власне стрілецьких. Однак акцент авторської оцінки падає в основному на опис обставин і причин впливу мелодики народних українських і угорських пісень на стрілецькі твори. Як диригент хору й ініціатор першого оркестру УСС, І. Боберський організував у 1915 р. збір пісенного фольклору на Закарпатті, щоб потім поширювати його на концертах, що організовували українські січові стрільці.

Класифікація музикознавця Володимира Витвицького, що з’явилась значно пізніше у статті "Стрілецька пісня", опублікованій у календарі "За народ" (Львів, 1944), стосувалася винятково авторських творів. У ній запропоновано змістовий критерій поділу стрілецьких пісень літературного походження на чотири групи: бойово-патріотичні, жалібні, любовні, жартівливі [22]. Цю схему, очевидно, прийняв І. Соневицький, який серед стрілецьких пісень Р. Купчинського визначив такі підгрупи: патріотична, гімн, любовна, артилерійська, трапезна.

Одну з останніх класифікацій, що вперше мала на меті відобразити стрілецькі пісні з погляду сучасного фольклорного зрізу, запропонував О. Правдюк [23]. Однак його схема виявилася дещо еклектичною, оскільки поєднує не тільки функціональний, а частково тематичний аспект різних за походженням пісень: гімни, похідні, заклично-патріотичні, про труднощі походів і боїв, про кохання, жартівливі, про смерть стрільця, про тюрми і табори, обрядово-звичаєві, про вшанування стрілецьких могил.

У своїй класифікації ми зосереджуємося на критерії походження, а тому розподіляємо на дві великі групи: пісні літературного походження та народні пісні про січових стрільців. Авторські стрілецькі пісні, і ті з них які фольклоризувалися, представлені двома тематичними блоками: громадсько-політичні та побутово-інтимні.

Серед пісень першої тематичної групи чільне місце зайняли ті, у яких домінує мотив заклику до визвольного бою ("Хлопці, алярм!", "Чи то буря, чи то грім", "Лунає клич", "В горах грім гуде", "За Україну!"). Інтонаційна пафосність фольклоризованих варіантів кардинально відрізняє їх від раніших і тогочасних рекрутських та солдатських (жовнірських) пісень, з їх панівним песимізмом. Усвідомлення головного завдання – здобуття незалежності рідного краю – було визначальним у середовищі українських січових стрільців, що співали:


Визрівши з січово-сокільських та патріотичних пісень, тема волі як художній вияв глобальної ідеї свободи значно поглиблюється у стрілецьких маршових піснях ("Ой у лузі червона калина", "Від Сяну аж до гір Кавказу", "Йде січове військо", "Ой та зажурились") завдяки мотиву віри у перемогу-визволення. Більшість із цих пісень літературного походження утворюють внутрішній зв’язок з народнопісенною традицією на рівні семантики, розбудовуючи мотив спадкоємності героїчного минулого і сучасного. Загалом саме через стрілецьку фольклоризовану пісню в українському фольклорі нової доби актуалізуються політичні мотиви вірності військовій присязі та відданості справі рідного краю, що набули розвитку згодом, у повстанському фольклорі.

Тяжіння до поетики народної історичної пісні простежується і в оригінальному осмисленні у стрілецьких піснях символічного образу слави. Якщо "Ой зацвила черемшина" К. Трильовського, написана задовго до організації легіону УСС, репрезентує трансформацію традиційної теми через мотив успадкування козацьких здобутків ("вийде слава козацькая з Великого Лугу"), то у піснях С. Чернецького – Г. Труха "Ой у лузі червона калина", Р. Купчинського "Ой та зажурились стрільці січовії", М. Гайворонського "Йде січове військо" маємо художню парадигму динаміки нової, стрілецької слави ("добудемо", "збережемо", "ще живе", "не загине"). Такий послідовний ланцюг демонструє процес творчого використання поетами народнопісенних метафор та символіки (червоної калини, ріки, крові).

Найбільшою традиційністю позначені січово-стрілецькі пісні, у яких актуалізуються мотиви, пов’язані із темою військового походу ("На вулиці сурма грає", "Гей, там на горі "Січ" іде!", "Йде січове військо", "Готуй мені зброю", "Їхав стрілець на війноньку", "Ой видно село", "Ми йдем вперід", "Коби скорше з гір Карпатів", "Як з Бережан до кадри", "Зажурились галичанки", "Ой упали сніги білі на Поділлі"). Приготування і момент виходу стрільців, що посилений мотивом прощання із родиною і коханою, опис похідної колони ("обозу") – це ті моменти, які визначають центральні (або доповнюючі) ланки пісень. Деякі з них складені в дусі народної пісні, у якій поєднано експресію зачину епічного характеру ("ой видно село, широке село під горою") з лірикою сконденсованих почуттів: тривоги, нетерпіння, розпачу. Тенденційне використання у цих піснях мовностилістичних фігур (повтори окремих слів, словосполучень, вигуків), характерних, зокрема, для поетики української солдатської пісні жартівливого змісту, виказує глибоку внутрішню спорідненість з нею.

Показовими у цьому сенсі є стрілецькі пісні К. Ґутковського "Гей ви, хлопці молодії, раз, два, три" та Л. Лепкого "Бо війна війною", що розвивають сміховий елемент. Пародіюючи текст відомої стрільцям народної пісні "Ой на горі там женці жнуть", автори далеко відходять від прототипу, вводячи у схожу композиційну форму реалії стрілецького життя. Натомість зберігається основне із змісту – рисунок позитивного героя. Комізм ситуацій передано через гумористичне сприйняття рядового стрільця та підкресленого вияву поваги до своїх провідників ("сотник", "четар", "Цяпка", "Гамалія"). Як і в народних піснях, тут доволі рельєфно і лаконічно вказується на найсуттєвіші достоїнства командирів ("як той мак", "як той мур", "як той орел степовий", "як та змія", "як батько рідний", "як рідна мати") та їх вади ("як дитина", "руками махає"). У жартівливому тоні через гіперболізацію ситуацій ("впадеш з воза, та й заб’єшся") сфокусовано увагу на деталях, що вказують на труднощі воєнного життя, з якими зіткнувся і сам ліричний оповідач. Складається враження, що автори творять музично-словесний малюнок на основі тематично подібних шаржів й анекдотів, уміщених у стрілецьких сатирично-гумористичних часописах "Самопал" і "Самохотник", які були надзвичайно популярні серед стрілецтва. Ця "стихія народного жарту і дотепу" (В. Погребенник) зумовлює неповторну привабливість стрілецьких пісень та їх популярність серед народу.

У порівнянні з народними стрілецькими піснями, серед пісень літературного походження не так багато творів, в основі яких лежить в’язка елегійно-трагічних мотивів. Але й вони достатньо рельєфно відтворюють болючі сторони фронтового буття стрільців, які, не нарікаючи на долю, свідомо йшли назустріч смертельній небезпеці. Форма зображених страждань перебуває у тісному семантичному зв’язку з традиційним потрактуванням теми "смерті": передчуття смерті, момент втрати життя, мертвий стрілець у полі, похорон, стрілецька могила, оплакування полеглих. Стрілецькі пісні внесли нові нюанси у вже сформований сюжетний фонд народних пісень про війну і військо. Якщо поетична уява народу змальовувала загибель воїна здебільшого в розлогих символічних образах вічної розлуки, весілля чи перифразових картинах ("кучері розчешуть кулі сталевії"), формулах неможливості, натомість у стрілецьких піснях, що фольклоризувались, маємо мінімальне орнаментування й часто пряму словесну вказівку на смерть.

Близько до означених стоїть велика група пісень на тему "кохання дівчини і стрільця". Вона представлена творами Р. Купчинського, Л. Лепкого, В. Бобинського та ін., в яких виспівана ціла гама зворушливих ніжних почуттів. Виражені через різні ситуаційні моменти: виклик дівчини на побачення, невдале залицяння стрільця, мрійливе очікування зустрічі, розлука стрільця із коханою перед виходом у похід, спогади про милу, зрада коханої – такі стосунки молодих людей є традиційними темами багатьох народних ліричних пісень про кохання. Однак стрілецькі поети домоглися щирості й непоказної легкості у цих піснях завдяки дещо іронічній подачі теми ("Гей там у Вільхівці", "Як з Бережан до кадри", "Мав я раз дівчиноньку чепурненьку"), Індивідуальне і водночас виразно типове трактування переживань закоханого стрільця потенційно зумовило можливість переходу пісень літературного походження в активний репертуар носіїв фольклору саме через контамінацію із народними піснями про кохання чи родинно-побутовими піснями. І такі варіанти непоодинокі (див. варіанти "Кладочки").

Прикметно, що стрілецьким пісням, які відображають високі моральні взаємини закоханих, властива внутрішня сценічність. Її забезпечують діалоги: між стрільцями і дівчатами, між двома бойовими друзями ("Ой чого ж ти зажурився", "Зажурились галичанки") чи стрільцем і капеланом ("Казала дівчина, казала"). Ці драматичні начала збережено й у фольклоризованих варіантах, яким притаманна сюжетна й композиційна гнучкість у процесі текстового розширення з метою поглибленого зображення долі ліричних персонажів.

Близькі до них пісні з мотивами стрілецького полону, тюремної тематики ("Ми по таборах і тюрмах", "Лети, моя думо"). Їх небагато, але саме вони є пристрасно-відважним виявом зневаги непокірного стрільця до поневолювачів українського народу, до тих, що знущалися над галицькими січовиками у російських та польських таборах.

Серед фольклоризованих стрілецьких пісень мало таких, де представлена тема стрілецького побуту. Традиційний стереотип відтворення солдатського дозвілля чи фронтових буднів у трагічно-саркастичному тоні переважив новітні нашарування. Нелегку сторону життя стрілецького братства найкраще висвітлили народні пісні про січових стрільців, зокрема пісні-хроніки, історичні. Натомість у літературних піснях (таких як "Пісня підхорунжих", "Козак Нитка", "За сімома десь горами") головним є жартівливий струмінь, який досягається за допомогою широко вживаних у жовнірському побуті іншомовних слів (переважно з німецької мови: "інтруз", "маркирант", "фрай", "менажа експедіте", "фельдфебель"), емоційно-забарвленої лексики ("лайдацтво"), іронічних виразів ("наші славні усусуси мов в раю проживають", "бо немає лучше, бо немає краще, як у нас в Коші".

Частина анонімних творів із такою ж стилістикою (політично-сатиричні пародії, агітки) та ознаками фольклорності ввійшли до другого розділу збірника як народні пісні про січових стрільців.

***
Народні пісні про січових стрільців – це твори із ознаками суміжних жанрів, що виникли внаслідок пережитих простою людиною сильних суспільно-історичних потрясінь та політичних змін початку XX ст. Вони створювалися майже одночасно із літературними стрілецькими піснями у середовищі рядових стрільців, жовнірів-українців австро-угорської армії, які вболівали за долю українського війська, та членів їх родин. Без сумніву, це важливий емпіричний матеріал для висвітлення багатьох питань історичного та культурологічного характеру. Щодо фольклористики, то вона дає відповідь на те, які особливості фольклорної новотворчості на соціально-побутову тематику, зокрема щодо розвитку поетики історичної пісні на тлі інших жанрових структур, а саме: пісень-хронік, баладних, ліричних пісень.

Невелику підгрупу, що доволі неоднорідна, складають фольклорні новотвори із стрілецького середовища – сатирично-жартівливі пісні та пісні-хроніки. Стан збереженості матеріалу зумовлений тим, що тексти розпорошені в періодичних виданнях, у рукописних та архівних збірках. Багато пісень безповоротно втрачено. Причину, вбачаємо, у характері побутування й низькій акумулятивній здатності деяких з цих творів. Перші стрілецькі анонімні тексти, як і їхні можливі варіанти, виникали швидко, інколи спонтанно, частина з них невдовзі зникала з огляду на недоопрацьованість чи виразну тематичну злободенність. У той час серед стрільців домінували закличні пісні. У коротких формах тексту знаходили свій вияв внутрішні переживання та свідоме бажання молодих воїнів-патріотів йти на фронт. Як опорний тут виступає мотив визвольного бою, що закріпився у варіантах через актуалізований символічний образ волі, що традиційний для козацьких пісень:


Декілька архівних записів пісень-хронік на сюжет про життя стрільця на війні, що з’являться у друці вперше, демонструють цікаву форму тексту міжжанрової дифузії. Завдяки значному використанню елементів баладної поетики (мотивів, образів, способів змалювання драматичних подій), вилученню деяких типових структурних блоків, зокрема, зачину із звертанням до слухачів, стереотипного закінчення у формі епітафій, вони еволюціонують до типу балади. Так у класифікаційній системі О. Зілинського українські балади тематичного циклу про Першу світову війну виокремлено в самостійну групу "новий пласт пісень "хронікального" типу, що характеризується значним прагненням до вираження почуттів" [26]. Більш конкретно, обумовлюючи жанрову специфіку нових балад, висловлюється російська фольклористка Н. Копаньова. Вона наголошує, що в українському фольклорі власне стрілецькі балади межують з піснями-хроніками [27].

У хроніці "Ой працюєм вдома, нічого не чути" розгортається об’ємна панорама воєнного часу, в якій знайшла місце фактографічна сцена мобілізації стрільця, увиразнена описом його прощання з родиною. Доволі емоційна характеристика ворога ("бо москалі, як ті звірі, усі з бородами"), деталі жорстокого бою; опис розлогої картини військового життя, наснаженої гіперболізованими сценами нелюдських умов побуту ("цілу нічку до днини не спали", "постіль наша між снігами, подушки з каміння", "одіж на нас вже погнила від дощу, від поту") – все це супроводить головну драматичну лінію хроніки – фронтові перипетії стрілецького літопису. Композиційно пісня оформлена як яскравий монолог свідка, що завершується ліро-епічним мотивом очікування смерті:


Короткі сентенції оповідача ("ой ми йдемо в бій кривавий за Вітчизну нашу") демонструють політичну освіченість, духовний гарт, витривалість простого стрільця і є зв’язковими ланками самостійних сюжетних блоків: прощання, прохання не забувати; прохання дати звістку родині та ін.

В іншій хроніці на стрілецьку тему, що збереглася у записах січового стрільця О. Стефаніва з Калущини ("В дев’ятсот штирнастім році"), на фоні перелічення імен славних стрілкинь (Степанів, Галєчко, Михайлишин, Дмитерко, Ірина Кузь, Рисівна) й розповідно-описового подання важливих моментів їхньої військової служби вимальовується традиційний для баладного жанру образ головного героя (тут героїні – "Степанівни"), що опинився у скрутному становищі чи зазнав нещастя.

Художня експресія бідувань прославленої хорунжої, командира жіночої чоти УСС Олени Степанів (1892-1963), яка потрапила 1 червня 1915 р. у полон під час бою під містом Болеховом, тепер Івано-Франківська обл. ("Ой бо наша Степанівна в Азії бідує від морозу студеного та й ще голодує"), поглиблюється поширеною інвективою на ворогів у традиційній фольклорній формулі прокляття ("Бодай би вас, москалі, земля не прийняла") й молитвою стрільця про її звільнення. Цей художній прийом становить ядро пісні, яка за жанровими ознаками займає проміжну ланку між баладою і власне історичною піснею.

Велику частину складають стрілецькі пісні, що мають виразні ознаки історичного змісту. Ці тексти вельми цікаві, бо, справді, мають велику вагу для дослідження економічних, соціальних, а навіть політичних умов, що складалися на час діяльності українських стрільців в австрійській армії. Помітна виразна тенденція до об’єктивного відображення тогочасних поглядів галицького стрілецтва чи взагалі українського цивільного населення на війну. Зазначений цикл, порівняно з обсягом фольклоризованих стрілецьких пісень на ці теми, повніше висвітлює складний і доволі драматичний етап 1917-1921 років в історії стрілецтва, який Ісидор Нагаєвський назвав періодом "катастрофи української державності".

Історизм текстів спрямований на художнє відображення вибраних подій. Найбільш важливі з них стосуються проголошення Української Народної Республіки (УНР) ("На Вкраїні радість стала", "Гей зі Львова до Мукачева", "Там на горі на Маківці"); героїки Української Галицької Армії в українсько-польській війні ("Забриніли в церкві ключі, не перестаючи", "А в неділю рано ще сонце не сходить"), трагічних етапів протибільшовицького походу, бій під Крутами, оборона Києва ("Попід Київ та старенький", "Ой Крути, славні Крути", "Під Києвом, під Кругами").

Навіть за тодішніх несприятливих, суперечливих політичних обставин, в умовах голоду й епідемії тифу, що навічно поклала десятки тисяч відважних українських воїнів у подільську землю, у середовищі січового стрілецтва виросли справжні герої. Оспівування діяльності військових провідників та ідеологів стрілецтва (Дмитра Вітовського, Симона Петлюри, Олени Степанів) стало цінним набутком стрілецької доби й українського фольклору. У ньому відобразилась глибока повага українців до політичних лідерів, наділених високими моральними якостями, здатних на самовіддану працю, які професійним хистом підтвердили готовність до найбільших та найважчих випробувань, а навіть до самопожертви в ім’я волі і добра нації. Пісням, у центрі яких історичні особи, властива споглядальність, суб’єктивно-критична оцінка, зокрема у тих творах, де є тема поразки, що була спричинена фізичною відсутністю керівника у відповідальний момент:


Ці твори подають тільки загальне уявлення про події 1919-1920 років, підписання Варшавського договору і не цілком збігаються із реальною дійністю. Важливо, що через форму певної сюжетності, підкресленої подійності, що межує з хронологією, у цих піснях виявляється єдине ідейно-семантичне ядро – турбота про долю України, що реалізується в образі речника державності.

У стрілецьких історичних піснях відповідно до із жанрових ознак наявна специфічна лексика, навантажена топонімами (Київ, Львів, Мукачево, Крути, Тухля, Перемишль, Тернопіль, Хуст, Варшава, Бережани, Маківка, Говерла, Карпати, Чиряк), гідронімами (Тиса, Липа, Стрипа, Збруч). Вони є своєрідними документальними окрушинами, вказівкою на важливі стрілецькі бої на фоні типізованого їх змалювання. У цих піснях скупий словник художніх означень, серед епітетів рідко фігурують постійні ("вороний кінь", "злота брама","острі патрони"), частіше метафоричні означення ("ворог дикий"), що витворює особливий стиль стрілецьких пісень історичного змісту. Типовими є символічні образи крові ("ллялась кров невинна", "ллється кровця річеньками", "кровця по коліна"), прапора ("жовто-синя фана", "світлий наш прапор"), України ("славна Україна"), стрілецької могили, що означують провідні теми і мотиви: нерівного жостокого двобою із ворогом, непохитності стрільців, їх жертовності.

До циклу історичних стрілецьких пісень зачислено декілька творів, що хронологічно не відповідають зазначеному періоду. Однак тематично ці пісні дуже близькі до стрілецьких, бо стосуються оборони Карпатської України у 1938-39 рр. ("Замахнула мечем, запалала вогнем", "В Карпатах сум і жаль настав"). Типологія спорідненості виявляється у згадуванні січових стрільців як поборників державності цієї часточки української землі, і навіть варіативно через актуалізацію зачинів власне стрілецьких текстів ("Там над містом Хустом висока могила", "В Закарпатті радість стала").

Серед пісень, виділених у підгрупу стрілецьких переробок давніших народних пісень, домінують тексти, в яких переважно зінтерпретовано мотиви козацько-рекрутської теми, або ж трансформовані давні традиційні балади головно із сюжетного циклу "війни і їх жертви" (III – Р-8 (а), Р-13, Р-17) [28]. Так пісня з Покуття "Ой у лісі два дубочки, третій зелененький" є переробкою балади на сюжет "вівчарі знаходять смертельно пораненого солдата, який просить дати звістку родині". Згадана ліро-епічна пісня і сьогодні широко побутує на Закарпатті, Бойківщині. Модифікований варіант, із типовим для цієї групи текстів оновленням назви головного ліричного героя ("найшов свого сина", "найшли воячика" – "надибав січовика"), структурно залишається без змін у тій частині, що стосується часо-просторової картини, прямої послідовності подій. Водночас спрощення діалогу до форми композиційного повтору (градація звертань до вівчаря і батька) та переосмислення мотиву передсмертного прохання вояка зумовлюють виразну героїзацію змісту пісні. Внаслідок цього реакція стрільця на власну смерть є не тільки опосередкованим виявом сімейної трагедії, а й свідченням його високих моральних принципів, підпорядкованих політичній ідеї – визволення України:


Такої семантичної наснаженості у формі патріотичної прокламації немає у думах чи в історичних баладах про козацькі походи і козацькі бої, в яких, як зауважив Г. Нудьга, смерть в ім’я волі вітчизни стає провідним мотивом [29].

Близькою до попередньої є стрілецька пісня "Ой у полі три тополі". Це доволі характерна переробка, що виникла як актуалізований варіант балади з того ж циклу у версії "перед смертю (у шпиталі) жовняр звертається до матері, щоб гідно його поховала". При порівнянні із різночасовими фольклорними фіксаціями з Лемківщини, що свідчать про тривалу місцеву традицію побутування рекрутських пісень на цю тему [30], стрілецький варіант, записаний на Тернопільщині ще у 1919 р., здається структурно і змістово ближчим до балади. У ліричній фабулі твору, що передає зустріч сина з матір’ю, завдяки доповненню відтворюється конкретний і водночас типовий момент воєнної доби – стрілецький похорон:


Лаконічне змалювання розв’язки як доконаної трагічної події тільки посилюють емоційне тло переданих страждань. За силою акумульованих почуттів й драматизмом відтворення материнської ніжності, туги за вмираючим сином ця лірична міні-оповідь близька до поетики традиційних баладних пісень, більшість з яких походить саме із позастрілецького середовища.

Група народних пісень, що об’єднує тексти, у яких на фоні героїчних подій і трагічних колізій стрілецької доби подаються не так події історичної значущості, як особисті драми, глибокі почуття, вплетені у коло життя й народний календар простої людини, чисельно найбільша. Автентизм цих пісень підтверджено багатьма записами з різних місцевостей чи локально вираженими народними варіантами, що мають безсумнівний фольклорний стрижень.

Серед пісень, що за жанровими характеристиками належать до календарно-обрядового циклу, є декілька колядок, значно більше гаївок, та пісні до Зелених Свят. їх поява обумовлена християнсько-релігійним аспектом традиційної поведінки українського січового стрільця незалежно від умов воєнного часу. Так Свята Вечеря та Різдво у стрільців не раз були описані на сторінках польових шкіців. Духовне життя на фронті відновлювалось тоді, коли стрільці мали можливість співати тих пісень, які проймали їхнє серце: "По вечері старим звичаєм колядують. Пісня розвеселює їх душі, вони забувають на все. Першого дня свят відправив о. Пшепюрський полеву Службу Божу. Стрільці вислухали її, а січовий хор прославляв у колядах новонародженого Спасителя" [31].

Стрілецькі колядки, яких, на жаль, зафіксовано мало – це новотвори жанру із суспільно-політичною тематикою. Ті, що були створені ще у стрілецькому середовищі, затрачено. Про них є тільки скупі згадки як про переробки церковних коляд (напр. "Поле і кадра нині торжествують" на мелодію "Небо і земля"). Однак, вони потребують подальших пошуків й атрибутування, бо перебувають у тісному зв’язку із повстанськими колядками.

Більш відомі фольклористам стрілецькі гаївки. Як оригінальний тип новочасної верстви пісень весняного циклу, вони відобразили у змісті реалії соціально-історичної тематики. Низка стрілецьких гаївок вводить у календарно-обрядову пісенність новий образ воїна-захисника, українського січового стрільця, перейнятого високою ідеєю волелюбності та державності. У серії нових для гаївкового циклу мотивів стрижневими стали: уквітчання стрілецької могили, молитва за полеглих героїв, виклик-звертання до мертвих стрільців. Разом з тим були актуалізовані й мотиви давніх весняних пісень, тематично пов’язаних із початком воєнного (козацького) сезону. Це локальні гаївки, що охоплюють традиційні мотиви: передподружнє зближення й прощання дівчини зі стрільцем, вихід на війну, дівчина марно очікує повернення милого. Останній мотив виступає наскрізним й у стрілецьких колядках.

Опираючись на польовий матеріал останніх років (як власний, так й інших фольклористів) зазначимо, що стрілецькі гаївки ввійшли у народний репертуар в 1920-1930-х рр. й поширилися головно на теренах західних регіонів України (зокрема Західного Поділля, Опілля). Відповідно до визначальних рис жанру, ці пісні традиційно виконують на Великодні свята переважно молоді дівчата та діти під час ходіння по колу (частіше видовженому в еліпс). Варто наголосити, що такою функцією наділені й деякі стрілецькі пісні літературного походження, що фольклоризувалися ("На вулиці сурма грає" К. Трильовського, "В горах грім гуде" О. Маковея, "Не сміє бути в нас страху" Р. Купчинського та ін.) або локальні варіанти народних пісень про січових стрільців ("Ой заросли ті дороги травами", "Задзвонили вночі ключі, не перестаючи"). Вони, однак, мають порушену традицію комунікативної атмосфери виконання: їх співають на "Великдень під церквою" тільки старші жінки без супровідних рухів, попри їх виразну ритмічність.

Значну роль у такій функціональній орієнтації відіграв нефольклорний спосіб передачі – шляхом широкого пропагування через репертуар громадських товариств культурно-освітнього напрямку. "Просвіта", "Каменярі", "Луг" у 1920-1930-х роках, продовжуючи справу масового січового руху довоєнного часу, де серед організаторів було чимало майбутніх січових стрільців, а то й відомих старшин легіону УСС, послуговувались вже напрацьованими формами діяльності. Одною з визначальних акцій були фестини – січові свята, які проходили здебільшого влітку та восени. Прикметно, що під час тисячних сходин січовиків, крім руханкових вправ, січовички Бережанщини виводили і гаївки [32]. Сьогодні терени Опілля та Західного Поділля ареал найбільшого поширення стрілецьких гаївок [33]. Входження і закріплення стрілецької теми у календарно-обрядову, сімейну традицію українців вже у 1915 р. передбачив Б. Лепкий. "Що буде завтра,– писав відомий письменник і вчений, знавець української історії й культури, захоплений героїкою українського війська нової доби, – не знаю. Але в будучности бачу, як на перше весняне свято хороводи наших дівчат ідуть з вінками зеленої рути і синіх незабудьків до стрілецьких самотних могил, як в наших кедрових хатах поміж святими образами висять ваші пощерблені шаблі, як молоді мами учать своїх маленьких дітей разом з першою молитвою вимовляти імена ваші..." [34].

Оригінальні стрілецькі пісні баладного змісту входять до найновішої верстви балад. У них крізь призму історичних подій відображаються трагедійно-драматичні моменти життя родини або ж закоханих, фокусуючись на взаєминах пар: син – батько (мати, сестра), стрілець – дівчина. У традиціях жанру епічної балади тут подаються безкомпромісні характери героїв. Так, мотив батьківського горя, традиційно репрезентований у різнотематичних циклах українських народних балад (історичних, родинно-побутових), з винятковою гостротою розкривається саме у сюжеті стрілецької балади про смерть січового стрільця на полі бою ("Йшли стрільці до бою та за Вітчизну"), Про оригінальність її дає підстави говорити аналіз більше двох десятків варіантів, серед яких і ті, що їх у різних збірниках зачислено у розряд солдатської (жовнірської) пісні, історичної балади чи літературної пісні. Вражаюча за силою емоційної напруги новостворена балада пов’язана із об’єктивними реаліями Першої світової війни [35]. На це твердження наштовхує рукопис вірша від 1915 р. самодіяльного поета Володимира Зєлика, віднайдений в архіві В. Гнатюка:


Широкою є варіативна парадигма народної балади, в основі сюжетної колізії якої аналогічне відображення драми родини, що втратила улюбленого сина: батько копає окопи в полі, де серед полеглих упізнає сина-стрільця; оплакуючи, робить для нього домовину (ховає); повернувшись додому, на запитання матері сповіщає новину. Різні часово-територіальні інтерпретації балади є потвердженням продуктивного фольклорного життя у різних середовищах. Вважаємо, що саме вітально-ціннісні пріоритети середовища (стрілецького, селянського, повстанського), конкретно – тип психологічної реакції на повідомлення про смерть стрільця, – визначили характер доповнень у текстах, а відтак розділили дві групи варіантів, записаних на Бойківщині, Надсянні, Опіллі, Покутті, Буковині, Поділлі.

Одну частину займають тексти, що завершуються демонстрацією горя родичів (матері, сестри, брата, коханої) у формі раптової чи суїцидної смерті. Змальовані з натуралістичною докладністю та пристрасністю ці варіанти близькі до стилістики жорстокого романсу. Поширені такі тексти здебільшого на Поділлі. Друга велика група варіантів на фоні героїчних подій стрілецької доби постулює мотиви громадсько-політичного спрямування. Унаслідок цього увиразнюється інший сюжетний план: стрільці ("вірні друзі"), прощаючись із смертельно пораненим товаришем, поспішають до бою ("край здобувати"). Тут фінал балади традиційно епічно-описовий.

Особливість іншої групи стрілецьких пісень баладного змісту ("Прощався стрілець із своєю ріднею", "Повіяв вітер степовий", "Розпрощався раз стрілець січовий", "Прощай, дівчино мила", "Ой там у чистому полі"), полягає у способі реалізації провідної гостро драматичної теми "смерть стрільця у бою". Поєднання у цих новотворах таких традиційних стрижневих моментів оповіді, як прощання пораненого, передача звістки рідним, коханій, розмова з конем, виявляють типологічну спільність із традиційними баладами.

Ліро-епічного характеру є зачини, схематичні картини природи (здебільшого "чисте поле", "степ"), композиційний принцип троїстості, що виявляє себе у кількості персонажів, у часовій динаміці ("Я сьогодні ще з тобою, завтра буду від’їжджать, Післязавтра в темнім гробі вічно буду спочивать"). Однак ситуаційні монологи-звертання до образів реальних ("хлопці-молодці", "ненька стара", "дівчина") чи персоніфікованих ("землиця", "Вкраїна", "кінь", "ворон", "крук") тут не мають тенденції до розгортання у діалог, ускладнений художніми означеннями.

Слід зауважити, що деякі сучасні записи стрілецьких пісень на цю тему виявляють особливості індивідуальної поезії або закріплюють через контамінацію баладні мотиви (головно про нещасливе кохання) у стилі мелодраматизму та сентиментальності, що характерно для баладної творчості кінця ХІХ-ХХ ст. [37]. Такий характер мають варіанти широко відомої стрілецької пісні "Повіяв вітер степовий", що побутують на Опіллі, Зах. Поділлі, Зах. Поліссі. У цих текстах на фоні монологу стрільця розгортається картина фантастичного спілкування мертвого із дівчиною, яка йде за ним у могилу. Ця пісня набуває функції балади, в якій дидактика спрямована на звеличення моральних засад вчинків героїв, що ґрунтуються на вірності ("Пішла Маруся з козаком, земленька їх прикрила, А слава все про них буде, що вірно го любила").

Особливо виразно виступає патріотичний зміст у стрілецькій пісні "Виряджала мати сина до бою під Крути". Історичне тло – трагічна загибель трьохсот героїв студентського куреня Січових Стрільців у двобої з більшовицькими окупантами під станцією Крути – переростає у фольклорному тексті межі історизму і прототипів. Витримана у стилі рекрутської пісні, зберігаючи деякі її формальні ознаки ця балада по-іншому подає традиційний діалог, а відтак героїзує образ матері, возводячи її у ранг співучасниці боротьби:


Трагедійна фактура пісні досягається градаційним нанизуванням дій ліричної героїні ("ходила", "шукала", "знайшла", "положила", "заголосила"). Крім певної хронікальності, що має фактичне підґрунтя [38], варіанти її завершуються традиційним узагальненням, характерним для народних колискових пісень громадянського звучання:


Мотив материнського прокляття, виражений через епітет, тут, у ліро-епічному творі, і надалі зберігає силу надзвичайного значення. На цьому не раз наголошували дослідники. Спрямованість прокляття на ворога, а не на сина (мотив "мати проклинає сина" наявний у деяких давніх рекрутських піснях), визначає зміну фольклорного стереотипу, зумовлену новими життєвими нормами.

Офірування сина на вівтар української свободи – інноваційний мотив, транспонований згодом у літературу резистансу й повстанський фольклор. Значну частку останнього склали повстанські адаптації стрілецьких пісень. Такі варіанти стрілецьких пісень є прикладом продуктивної творчої модифікації – а це одна із форм, що забезпечує тяглість народнопісенної традиції.

Ці твори задекларували, що витворився особливий тип пісень про війну. І найістотніше в них – це гармонійне поєднання конкретики проникливих особистих почуттів людини, її спроби широких узагальнень певних історичних подій початку XX ст. із пафосом й виразною прополітичною спрямованістю загальної – визвольної – ідеї. Специфіка переважно лапідарного, дещо суворого та правдоподібного стилю викладу в народних стрілецьких піснях великою мірою обумовлена зв’язками не лише з історією, а й з повсякденним життям українського народу. У цьому один з важливих факторів типологічної спорідненості із польськими жовнірськими піснями 1914-1918 рр. На думку А. Ролінського, леґіоністські пісні літературного походження та анонімні твори складають найбільший пласт народнопісенної традиції поляків, що функціонує до сьогоднішнього дня, відомий багатьом та є безцінною інформацією про життя польських жовнірів Першої світової війни. До того ж, наголошує польський дослідник, вони через глибоку вкоріненість у родинну традицію перебули період сталінського терору [39].

У цьому контексті оригінальність стрілецьких пісень незаперечна, оскільки вже від початку поширення вони мали свою значиму іманентну функцію, яка полягала не стільки в ілюстраційності, як в спонукальній дії, спрямованій на перспективу розв’язання актуальної проблеми української державності. Своє продовження чимало стрілецьких пісень знайшли у повстанській пісні і, фактично, вдруге пережили ренесансовий період.

***
Місце стрілецьких пісень, що фольклоризувалися, у сучасному фольклорному репертуарі корегується багатьма віково-статевими, соціальними, інонаціональними чинниками. Характер фольклоризаційних трансформацій, які забезпечили певний набір варіантів, що ввійшли до збірника, залежав і залежить від середовища, у якому традиційно побутують чи потенційно здатні відтворюватись за законами усного побутування стрілецькі пісні літературного походження.

Виразно окреслилась група найпоширеніших стрілецьких пісень літературного походження, серед яких переважають: "Їхав стрілець на війноньку", "Ой у лузі червона калина", "Видиш, брате мій", "Як з Бережан до кадри", "Ой видно село", "Гей там на горі Січ іде", "На вулиці сурма грає", "Колись, дівчино мила", "Човник хитається", "Заквітчали дівчатонька", "Коли ви вмирали", "В горах грім гуде".

Тенденцію до обмеження чи до заникання активної виконавської традиції виявляють стрілецькі пісні маршового характеру ("Бо війна війною", "Йде січове військо", "Гей ви, стрільці січовії", "Коби скорше з гір Карпатів", "Ми по таборах і тюрмах", "Ми йдем вперід", "Ми йдемо в бій"), деякі романси ("Казала дівчина, казала", "Кладочка", "Маєва нічка", "Гей там у Вільхівцях", "Пиймо, друзі, грай, музико").

Належність їх до репертуару певних груп – віково-статевих (розподіл жіночі/чоловічі) чи суспільно-історичних (повстанські, тюремні, емігрантські) – визначила жанрово-тематичні пріоритети, а відповідно й об’єкт варіаційних змін. Зіставлення фольклоризованих стрілецьких пісень, записаних від співаків різних груп, відмінних за віковими, соціальними, часовими, територіальними критеріями, дозволило виявити основні типи змін в авторському тексті. Це лексико-формальні зміни (синонімія, скорочення), яких більшість, і семантико-смислові (ущільнення, доповнення, переосмислення) [40].

Особливий вид доповнення у фольклоризованих стрілецьких піснях відбувається через розщеплення літературного тексту. Наприклад, більшість варіантів пісні "Ой у лузі червона калина" демонструють такий спосіб, де у композицію пісні вводиться повторне звертання ліричного оповідача до образів "червоної калини" та її означуваного "славної України". Відтак не тільки зберігається пафос пісні-гімну, але через розбудову паралелізму проявляється бажання народних виконавців оживити традиційною символікою поетику літературного за походженням твору. Завдяки заперечним дієслівним формам (не забудем, не хилися, не журися), повторам, організованим як антитезова пара ("зажурилася" – "не журися", "похилилася" – "не хилися"), нанизуванню зображальних ознак символу ("вгору рости", "маєш білий цвіт", "ти ще зелененька"), в імперативі ("підіймемо", "збережемо") виявляється патріотичний зміст, коріння якого сягають козацької ліро-епіки. Так у варіанті, записаному на Бойківщині, розуміння ідеї волі і невмирущості поколінь українських героїв, закладених в фольклорному символі калини, передається через мотив спадкоємності:


Цей мотив є провідним і у пізнішій за походженням стрілецькій пісні А. Лотоцького та М. Угрина-Безгрішного "Прийшла пора велика":


Отже, на ґрунті стрілецької символіки виділилась стійка формула "піднімати калину" із значенням "здобувати політичну незалежність", що підтверджується закріпленістю її у повстанських піснях ("Ми калину йдемо піднімати, Хмари геть проженем" [41]).

До пісень, які піддалися суттєвим змінам, мають декілька варіантів, а навіть версії, також належать: "їхав стрілець на війноньку", "Човник хитається", "На вулиці сурма грає", "Ой там при долині", "Як з Бережан до кадри", "Ой впав стрілець у край зруба", "Хлопці, алярм!", "Як я, браття, раз сконаю", "Ой видно село", "Лети, моя думо". Разом із тим, серед записів виділяється група пісень, які загалом мало відрізняються від авторського тексту: "Видиш, брате мій", "Мав я раз дівчиноньку", "Ой та зажурились стрільці січовії", "Ой зацвила черемха", "Засумуй, трембіто", "Заквітчали дівчатонька", "Колись, дівчино мила". Однак дрібні зміни, які неминуче наявні у кожному тексті, що відтворюється з пам’яті, здебільшого підпорядковані логіці й покращенню стилістики.

Аналіз власних польових записів, а також приміток до архівних, друкованих матеріалів засвідчив, що виконавцями більшості як фольклоризованих, так і народних стрілецьких пісень є жінки. Властиво, саме серед жінок нам довелося побачити талановитих виконавців, які здатні творити власні варіації, які з особливим чуттям ставляться до стрілецьких пісень (Стець Ганна Іванівна, 1930 р.н. із с. Рибники Бережанського р-ну; Сеник Катерина Йосипівна, 1922 р.н. із с. Конюхи Козівського р-ну Тернопільської обл.; Гнатюк Анна Василівна, 1926 р.н. із с. Красна Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.). Така ситуація, як стверджував корифей української фольклористики Ф. Колесса, характерна не тільки для української народної словесності, а й для творчості інших слов’янських і неслов’янських народів, де нові пісні складають і культивують жінки [42].

Серед стрілецьких пісень літературного походження визначено тексти, які інформатори умовно поділяють на "дівочі" та "хлопчачі". Такий поділ характерний для людей старшого віку, а це більшість знавців стрілецького фольклору, зумовлений часом (1930-і – початок 1940-х рр.), коли вони об’єднувалися в молодіжних організаціях та самодіяльних хорових колективах. Дотримуються канонів такої класифікації під час виконання стрілецьких пісень на сьогодні не завжди послідовно.

Хоч, як правило, серед жіночих фігурують пісні "Човник хитається", "Маєва нічка", "Зажурились галичанки", "Ой та зажурились стрільці січовії", "Ой зацвила черемха", стрілецькі гаївки. Серед чоловічих – "Засумуй, трембіто", "Бо війна війною", "Ой видно село", "Хлопці, алярм!". Є загальноулюблені стрілецькі пісні, які співають у громаді: "Ой у лузі червона калина", "Повіяв вітер степовий", "Як з Бережан до кадри", "Їхав стрілець на війноньку", "Видиш, брате мій", "Розпрощався стрілець зі своєю ріднею", "Подай, дівчино, ручку на прощання".

Оцінюючи майже столітній процес поширення в загальнонародне середовище стрілецьких пісень, зазначимо, що на характер їх відтворення та на розвиток впливали різні суспільно-політичні умови. Так, у повоєнні 1920-і роки авторські стрілецькі пісні, зокрема, громадянського звучання, активно лунали в осередках української інтелігенції галицьких міст, по селах, головним чином у читальнях "Просвіти". З середини 1930-х рр., унаслідок наступу польської реакційно-шовіністичної політики, репертуар хорів, що належали широкій мережі громадсько-культурних товариств "Каменярі", "Луг", "Союз Українок", під давався певній офіційній регламентації.

Інша група творів, стрілецькі романси, поширювалася на село здебільшого з середовища гімназистів, студентів. У цілому це було типово для фольклоротворчого процесу міжвоєнного періоду, коли з міст, зокрема Львова, Тернополя, Бережан на провінцію пішла низка україномовних романсів літературного походження [43]. Умови більш-менш вільного побутування стрілецьких пісень на цих теренах кардинально змінилися після Другої світової війни, у загальновідомий період політичних репресій національно-патріотичної пісні. Відтоді, з половини 1940-х і до кінця 1980-х років, більшість стрілецьких пісень звучала майже підпільно ("у колі сім’ї", "де не було спостерігачів, чужих людей"). Зазначені об’єктивні обставини вплинули на ситуацію, в якій середній вік виконавців, у репертуарі яких є стрілецькі пісні, становить 60-70 і більше років. У цьому, однак, виявляється характерна риса подібності сучасного їй побутування стрілецьких і давніх солдатсько-рекрутських пісень.

Назагал активні носії фольклорних знань переймали стрілецькі пісні безпосередньо від батьків, від родичів, які воювали у лавах УСС-УГА. Таке живе міжособове спілкування забезпечило автентику стрілецьких пісень, які займають чільне місце у структурі репертуару виконавців, у якому переважають пісні історичні, національно-патріотичного змісту. Найпомітніші записи від Урбановича Йосипа, 1932 р.н., із с. Кривоброди Косівського р-ну Івано-Франківської обл. Чимало стрілецьких пісень його навчив батько – Урбанович Микола, 1888 р.н., який служив телефоністом при штабі армії УГА. Вперше почула стрілецькі пісні від брата – Олексюка Дмитра Григоровича, 1898 р.н., який перебував у складі легіону УСС на Катеринославщині, – Боднарчук Катерина, 1909 р.н. із с. Устя Снятинського р-ну Івано-Франківської обл. Неодноразово співали стрілецькі пісні у родинному колі Варварів (Яцишин) Галини, 1922 р.н. та Яцишина Зіновія, 1925 р.н. із с. Глібів Гусятинського р-ну Тернопільської обл., батько яких був головою сільського осередку "Просвіти", а брат матері, Горохівський Антін, воював сотником в УГА. Багатий пісенний репертуар Скрипець Анни, 1909 р.н., із с. Розвадів Миколаївського р-ну на Львівщині складають не тільки похоронні, весільні пісні, а й більшість фольклоризованих стрілецьких пісень, запозичених, очевидно, від шваґра, Івана Василькова, члена духового оркестру УСС. У 1917 р. він брав участь у Шевченківському вечорі, який організували січові стрільці.

Слід зауважити, що більшість стрілецьких пісень маршового характеру, і громадсько-патріотичного звучання поширювались у 1940-1960-х рр. через пісенний репертуар стрільців Української Повстанської Армії, членів їх родин та симпатиків. Не випадково, що чимало виконавців стрілецьких пісень – це люди, які зазнали репресій, мужньо здолали жорстокі дороги сибірських заслань. У їх виконанні стрілецька пісня набула особливо проникливого звучання. Надзвичайно артистичне виконання стрілецьких пісень у Дубик Ганни Юріївни, 1921 р.н., із с. Рудники Миколаївського р-ну Львівської обл., яка з 1948 р. була репресована і заслана в м. Інта (тепер Республіка Комі РФ), де працювала каменярем, і тільки з 1991 р. змогла повернутися до Львова; у Ткач (Семчишин) Марії Миколаївни, 1925 р.н., із с. Володимирці Жидачівського р-ну Львівської обл., яка як чл. ОУН та кур’єр УПА була заарештована у 1947 р. та заслана в Хабарівський край (тепер РФ); у Субтельної Стефанії Ільківни, 1933 р.н., із с. Саджівки Гусятинського р-ну Тернопільської обл., засудженої у 1950 р. за допомогу учасникам ОУН-УПА, відтак засланої у Кемеровську обл. (тепер РФ).

Прикметно, що виконавцями фольклоризованих і народних пісень про січових стрільців сьогодні нерідко є молоді люди, підлітки, діти. Вони переймають ці пісні від старшого покоління, як Наталка Яцик із м. Добромиля Львівської обл., яка стверджує: "Багато пісень мене навчила моя бабця. Незважаючи на те, що їй 80 років, у неї чудова пам’ять. Бабця знає дуже багато старовиних стрілецьких пісень. Це не дивно, бо моя бабця народилася і виросла в селі Військо, яке завжди славилось патріотизмом і талантом" [44]. Таких свідчень чимало, що є фактом природного процесу передачі фольклорної спадщини.

У наші дні стрілецькі пісні і за інтенсивністю відтворення, і за поширеністю займають важливе місць серед інших жанрів героїчної тематики. Із проголошенням незалежності їх почали виконувати не тільки під час календарно-обрядових, родинних свят, але й у дні національно-державних свят: День Незалежності, Злуки, утворення ЗУНРу, роковин Т. Шевченка чи на місцях вшанування бойової слави стрілецтва (Маківка, Лисоня, Крути та ін.). Очевидно, що традиція життя стрілецьких пісень у природних формах сильніша у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Волинській областях, оскільки це терени, де народилася ця пісня. Саме звідси стрілецькі пісні у різних фольклорних формах (первинний та вторинний фольклор, фольклоризм) поширюються далі, по Україні і за її межі, де живуть українці.

Своїм фольклорним життям стрілецькі пісні руйнують донедавна нав’язувані стереотипи щодо їх меншовартості серед інших жанрів народної пісні (козацьких, рекрутських, солдатських), а разом з тим і комплекс провінційності, який виявляється у ставленні до власних традицій та сучасної народної творчості. Вони, як невмируща пам’ять вдячних нащадків про стрілецький подвиг, боронили твердість духу українців, готували для нового етапу національно-визвольної боротьби, а отже, заслуговують на уважне прочитання і вивчення. У пам’яті поколінь переважно затримуються події, які мають виняткове значення для сучасності. Феномен стрілецьких пісень полягає у тому, що вони сьогодні є одним із скарбів серед пісенних оберегів духової спадщини XX ст., які стоять на варті української ідеї. Протягом майже столітньої історії вони великою мірою сприяли консолідації української нації, утвердженню її державної незалежності через властиву їм потужну енергетику патріотизму.