Характеристика музичного матеріалу

Роль жартівливої пісні в художньому житті народу – найрізноманітніша. Ця пісня знайшла притулок в обрядах, звичаях, побуті, танцях, вона прикрашає й повсякденне трудове життя народу. Фактично жартівлива пісня просочилася в усі куточки музичного життя народу. Вона існує як окремий сольний чи хоровий твір, пов’язана з деякими хороводами, що виконуються в рухові, та такими побутовими танцями, як метелиці, гопаки, козачки, коломийки тощо. Окремі строфи жартівливих пісень використовуються і в сюжетних танцях. Весілля, вечорниці, вулиці, досвітки і навіть дозвілля українця, як правило, супроводжуються жартівливими піснями.

Мелодії жартівливих пісень віддзеркалюють узагальнений зміст тексту пісні. Вони мають багато спільного з мелодіями танцювальних пісень, але й відрізняються від них іншими стилістичними особливостями. Раніше в різних збірниках під окремою рубрикою йшли жартівливі пісні (їх, як правило, було небагато). Сюди входили і танцювальні пісні. Враховуючи те, що функція жартівливих і танцювальних пісень в художньому житті народу – різна, упорядники відділили їх. В серії "Українська народна творчість" вони видаються окремими томами. Серед збирачів, які записували жартівливі пісні з мелодіями, слід відзначити М. Лисенка [1], К. Квітку [2], П. Демуцького [3], Ф. Колессу [4], С. Карпенка [5] та багатьох інших, а в радянський період – Д. Шмиговського, В. Харкова, Л. Ященка, 3. Василенка, О. Правдюка, С. Стельмащука, М. Мишастого, Г. Танцюру рга ін. їх записи зберігаються у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського АН УРСР.

Жартівливі пісні в художньому житті українського народу займають визначне місце. Вони з давніх-давен становлять Істотну частину репертуару кобзарів, лірників, окремих солістів-співаків та хорів. Це, зокрема, такі пісні, як "Про Хому та Ярему", "Дворянка", "Киселик", "Про Купер’яна", "В місяці іюлі випала пороша" та багато різноманітних небилиць, триндичок тощо (останні перенесені за традицією з репертуару скоморохів). Серед співаків-солістів слід відзначити насамперед С. Карпенка, який не лише популяризував українські народні пісні (в тому числі й жартівливі) на Україні і в Росії, а також видав свій репертуар окремим збірником. Істотне значення мали жартівливі пісні в репертуарі й інших співаків минулого, зокрема, оперних. За радянських часів їх виконували й виконують майже всі професійні й самодіяльні співаки України: С. Паторжинський, Б. Гмиря, М. Ворвулєв, О. Петрусенко, З. Гайдай, М. Литвиненко-Вольгемут, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Д. Петриненко, Ю. Гуляєв, В. Кабачок, П. Колесник та багато інших. Основні жартівливі пісні, які входили і входять до їхнього репертуару,– "А кум до куми залицявся", "Чоловік каже: ячмінь, жінка каже: гречка", "В місяці іюлі випала пороша", "Казав мені батько, щоб я оженився", "Мав я раз дівчиноньку чепурненьку", "Про Купер’яна", "Як поїхав мій миленький до млина" та багато Інших. Не менше місце жартівливі пісні посідають також у репертуарі професійних та самодіяльних хорових колективів, капел бандуристів та різноманітних вокальних ансамблів. Серед жартівливих народних пісень, художньо оброблених для цих колективів, можна назвати "Гей, люди їдуть по ліщину", "Та орав мужик край дороги", "Ой на горі жита много", "На поточку-м прала", "Коли-м була мала, мала", "Гандзя" та ін.

Завдяки цьому українські жартівливі пісні завжди були в центрі уваги широких кіл громадськості.

Жартівливі пісні знайшли широке використання в творах українських класиків-драматургів: М. Кропивницького, М. Старицького, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та ін. Не менше використовують їх також письменники та поети. Так, поезії геніального Шевченка пересипані окремими строфами тексту жартівливих пісень.

Велике значення мали жартівливі пісні у творчості вітчизняних і зарубіжних композиторів. Наприклад, тема пісні "Дівка в сінях стояла" використана в симфонії М. Калачевського, в скрипковому концерті Чайковського, мелодія пісні "У Києві на риночку" – у другій симфонії Л. Ревуцького і т.д. На Україні немає жодного композитора, в творчому доробку якого не було б обробок жартівливих народних пісень. Такі з них, як "Стелися барвінку", "Ой летіла горлиця", "Час додому, час", М. Лисенка, "Ой дуб дуба" П. Козицького, "Чи се ж тії чоботи", "Ішов козак потайком" Г. Верьовки, "Черевички мої" М. Вериківського, "Гей, люди їдуть по ліщину" Є. Козака та багато інших стали постійними в репертуарі професіональних і самодіяльних хорових колективів України та інших республік Радянського Союзу.

Часто на одну й ту ж або трохи змінену мелодію жартівливої пісні співають в народі багато різних за змістом, але адекватних за ритмічною будовою текстів. Пісня "Біда тому чоловіку" в записові В. Степаненка виконується на мелодію пісні "Казав мені батько, щоб я оженився", "Чи я в мужа не жона, чи не майстериця" в записові В. Шепотьєва – "У сусіда хата біла", "Ой продала дівчина курку" – "А до мене Яків приходив", "Ой бачив я, бачив ту дівчину ладну" в записові композитора М. Вериківського – на мелодію пісні "Ой за гаєм, гаєм", дещо змінену в другій частині та ін.

Це явище в музичному житті народу можна пояснити так: за взірець бралась мелодія популярної жартівливої пісні і створювався інший текст, який відбивав ті чи інші події місцевого значення окремого локального району України. Завдяки цьому пісня з новим текстом швидко поширювалась. Іноді талановиті народні імпровізатори, варіаційно змінюючи відому мелодію, створювали для неї новий за змістом текст. Так чи інакше, але це є яскравим свідченням великої любові українського народу до жартівливих пісень.

Текст широко відомих жартівливих пісень "А сова кральова" ("Пташине весілля"), "Де ти мене, Василеньку, поведеш" ("Ой дівчино, шумить гай"), "Ей, гаїк, гаїк, гаїчок" ("Ой дівчино, чия ти"), "А мій милий захворів", ("Киселик") та інших в західних областях України виконується на зовсім інші мелодії як за характером, так і за ритмічною структурою та формою. Це дає підставу твердити, що тексти жартівливих пісень на Україні трактуються народом у різноманітних аспектах, по-різному розглядається їх зміст, тлумачаться ідейно-емоційні характеристики художніх образів. Це свідчить про невичерпну творчу фантазію нашого народу.

Виконуються жартівливі пісні також неоднаково. Ті з них, які за змістом і характером мелодії ближче стоять до танцювальних, виконуються або одним співаком, або хором в унісон, або ж хором багатоголосним. Ці мелодії легко "підтекстовуються" гармонічним супроводом. Підголоски в них використовуються епізодично: в кульмінаційних моментах пісні на вигуках "ой", "гей", "ех" тощо. Ті ж пісні, які відзначаються епічним чи частково ліричним характером, виконуються з грудними підголосками і мають в основі народну поліфонічну структуру (наприклад, "Ой на дубі, на дубочку голуби сиділи", "Ой борщу, мила, ой борщу, мила", "Та було в батька три дочки"). У жартівливих піснях незалежно від характеру виконання та їх структури (гармонічні чи поліфонічні) іноді застосовуються в кінці вокального періоду заохочувальні вигуки: "іх", "іха-ха", або ж глісандо-вигук (переважно в піснях поліфонічного складу). Ці вигуки і глісандо збирачі пісень раніше зовсім не фіксували. Та, власне, й тепер їх рідко занотовують. А вони ж надають пісні своєрідного колориту, підкреслюють її характерність.

У мелодіях жартівливих пісень зустрічаються також мелізми (переважно форшлаги – часто подвійні і потрійні). Тут вони не становлять органічної частини мелодичного розвитку, як у протяжних піснях, а тому їх можна вважати звичайною прикрасою. Форшлаги бачимо в піснях "Казала мені мати", "Умираю, моя мати, вмираю, вмираю", "Ой дівчата, чуєте", та ін. Остання з них, а також "Ой на горі, на горі", "А чи ти мя, Василеньку не знаєш", "А там за гороньком каня воду пиє" та інші мають подвійні чи потрійні форшлаги і морденти. Вони також надають пісням своєрідного звучання.

Дуже велике значення у жартівливих піснях має речитативний виклад. Він, як і в інших пісенних жанрах, розподіляється на говірковий та мелодичний. Основу цього викладу становить говірковий речитатив: "Як посіяв мужик та й у полі ячмінь" (друга половина вокального періоду), "А в місяцю сентябрю" в запису К. Квітки (перша половина вокального періоду), "Не стій, дубе, не гуди" в запису П. Демуцького.

Рідше застосовується мелодичний речитатив ("Я в бору жито", у другому періоді пісні "Пусти ж мене, моя мати").

Іноді в піснях цього жанру трапляється певна невідповідність тексту й мелодії. Наприклад, у пісні "Чи не той то Омелько" сповнений гумору текст розспівується на мелодію мінорного характеру. Це невипадкове явище, воно зумовлене змістом пісні, художньою потребою її творців. Сумне (мінорне) забарвлення мелодії яскраво підкреслює жартівливий, життєрадісний зміст тексту пісні, надає його викладу разючої контрастності.

Національна природа українського гумору відображається в мелодичній тканині пісні й іншими художніми прийомами, які виявляються в особливостях використання ладу, ритму, форми тощо. Іноді це спостерігається в співставленні заспіву й приспіву пісні: заспів мінорного, а приспів мажорного характеру. Такі пісні можуть виконуватися соло у супроводі хору, партії якого підтекстовані яким-небудь словом, що не має певного змісту, наприклад: "тра-ля-ля", "тумба" тощо ("На горбочку сиджу та й думку гадаю"). В інших піснях хоч лад і не змінюється, але заспів за традицією протяжний, а приспів швидкий; тут розвиток музичної думки зберігає основи структури стародавніх хороводних пісень ("Не стій, дубе, не гуди"). Іноді приспів досить розгорнений, в якому один і той же мотив підтекстовується значним за розміром текстом ("Да посіяли дівки льон", "Нехай же нас бог рятує", "А в нашого Омелечка" та ін.). Все це разом взяте підкреслює в пісні ті чи інші комічні ситуації, відображені в тексті.

В деяких піснях, як, наприклад, "Виорю толоку", зустрічається закінчення на великій терції. Вони є характерними для церковних гімнів. Тут це закінчення можна розглядати, як своєрідний елемент гумору в народній пісенній музиці.

Лад жартівливих пісень у своїй основі чітко визначений (мажорний або ж мінорний), причому в мінорі, як правило, підвищується VІІ ступінь. Проте зрідка трапляються й такі мелодії, в яких застосовується натуральний мінор, що надає пісні дещо епічного характеру і свідчить до певної міри про спільні ладово-інтонаційні риси з піснями російського народу. Такими властивостями, зокрема, відзначаються "Та була ж в мені жінка, та була в мене любка" із збірника А. Бігдая, "Ой кум до куми залицявся", "Ой лежу я, лежу" (з пентатонним колоритом) та ін.

Зрідка трапляється також змінний лад. Зразком його може бути багатоголосна поліфонічна пісня "Дідку мій", в якій фа мажор змінюється на до мажор, або ж пісня "Пішов Іван в полонину косити" де ля мінор змінюється на фа мажор. Причому у фа мажорі робляться відхилення у паралельний ре мінор (змінний лад). Ця ладова багатогранність надає мелодії своєрідного, яскравого і оригінального звучання.

Деякі мелодії пісень зберегли стародавні ладові особливості. Найчастіше зустрічається міксолідійський лад ("Кум до куми залицявся" з "Етнографічного збірника", т. XXІ, "Ох, та не люби двох", "Або мене, Грицю, люби"), рідше – дорійський.

Більш широко застосовуються знаки альтерації та окремі хроматизми, що є явищем внутріладових інтонаційних зрушень. Так, у пісні "Ой посіяв мужик та й у полі ячмінь" Карпенка в соль мінорі використано мі-бекар, фа-бекар і фа-дієз, а в пісні, записаній М. Лисенком, в тому ж соль мінорі вже використовується не лише мі-бекар і фа-дієз, яке було в попередній пісні, а й до-діез. В іншій пісні, записаній М. Лисенком, у фа мінорі зустрічаються мі-бекар і ля-бекар. Відомо багато прикладів застосування в мелодіях знаків альтерації. Всі вони разом взяті активно впливають на ладову суть мелодій, вносять в них ладово-інтонаційні елементи, характерні для українського народного мелосу.

Як оригінальний випадок, можна навести пісню "Кисіль" з репертуару Остапа Вересая в запису М. Лисенка. Тут є така поспівка: фа-дієз і мі-бемоль та часте повторення сі-бекара, що не дає можливості точно визначити лад пісні (до мажор, чи до мінор). Сама ж поспівка (фа-дієз і мі-бемоль), за влучним виразом Вересая, служить для того, щоб у думах "додати жалощів". У жартівливій пісні "Кисіль" її можна розглядати по-різному. Проте найвірнішим, на наш погляд, буде те, що використання цієї поспівки цілком і повністю залежить від строю приструнків бандури Вересая, на якій він супроводжував пісню. Можливо вона підкреслювала характерність пісні, бо фактично ця поспівка в’яжеться із змістом тексту, в якому говориться про хворобу, а в деяких варіантах і смерть "милого". Правда, ці випадки в жартівливих піснях поодинокі.

Ритміка в жартівливих піснях найрізноманітніша. Ті з них, які за змістом тексту і характером мелодичного розвитку наближаються до танцювальних пісень, вкладаються в розмір 2/4. Таких пісень більшість. Ті ж, які відзначаються епічним началом і наближаються за змістом тексту і характером мелодичного розвитку до багатоголосних протяжних пісень на побутові теми, мають мішані розміри. Так, у пісні "Оженився у петрівку" в запису П. Демуцького маємо сукупність розмірів: 4/4, 6/7, 7/8, а в пісні "Біда мене та заставила" із збірника "Українське народне багатоголосся" – 4/4, 5/4, 2/4. Інколи трапляються й такі мелодії, в яких мішаний розмір такий: 3/4, 6/4, 7/4, 5/4. 3окрема, бачимо в пісні "Широкая левадонька, а густа ліщина" в запису Д. Ревуцького. Вона виконується в повільному темпі і має епічний характер. Саме цими властивостями відзначаються протяжні пісні російського народу. В українських піснях, особливо в жартівливих, ці розміри зустрічаються рідко. І все ж вони свідчать про взаємовпливи в народній музичній культурі українського і російського народів.

В жартівливих піснях застосовуються пунктирний ритм ("А за нашим хатам", "Чоловік посіяв ячмінь", "Ой на горі два дубки, два дубки" та ін.). Але здебільшого зустрічається синкопований ритм (особливо в мелодіях західних областей України). Він характерний для пісень "Ой місяцю місяченьку", "Ой на горі два дубки, два дубки". В останній ритмічний пульс створює поєднання розміру 4/8 і 3/8. В деяких мелодіях західних областей України ("Співаю, співаю та й не знаю доки", "Як ішов я з Дебречина" та ін.) ритмо-каданси мають пізнішу форму ритмо-кадансів коломийок.

Незважаючи на ці ритмічні особливості, основою жартівливих пісень слід вважати ритмічну простоту викладу мелодій, яка витікає переважно з ритмічної природи тексту. Ця ритмічна ознака впливає на квадратність структури мелодій.

Жартівливі пісні відзначаються багатством форм. Поширена, наприклад, форма вокального періоду, яка складається з протяжного в помірному темпі заспіву і швидкого приспіву або ж навпаки. Серед такого типу пісень можна назвати "Думай, думай", "На городі сухий дуб", "Не стій, дубе, не гуди", "Ой місяцю, місяченьку" тощо. Розгорнутою формою вокального періоду відзначаються і мелодії "Била жінка мужика" із збірника А. Бігдая та в запису С. Стельмащука, "Ой борщу, мила, ой борщу, мила", із збірника "Українське народне багатоголосся", "Я в бору жито жала" в запису М. Гайдая та ін. В пісні "А що тото за чоловік, що ск жони боїть", в запису 3. Василенко, ця ж форма здійснюється на основі своєрідних вокальних варіацій, в пісні-небилиці "Ой пішов Косьмина, пішов Волосина" вона утворюється повторенням окремих поспівок, які в мелодичному контексті то уповільнюються, то повертаються до початкового темпу. Все це разом взяте впливає не лише на форму, а й на характер мелодії, надає їй своєрідної гнучкості.

Значна частина жартівливих пісень відзначається Інструментальним викладом мелодій. В основному, це легкі мелодичні варіації: інструментальне розцвічування окремих вокальних поспівок. Серед пісень такого типу слід відзначити пісні з репертуару відомого українського співака й актора С. Карпенка, опубліковані в збірнику "Васильковский соловей Киевской Украины, словяно-русский альбом для одного голоса с аккомпанементом фортепиано..." На вокальних мелодіях цих пісень частково позначилася рука автора, який дав до них фортепіанний супровід. Але ця легенька обробка, якщо вона насправді є, настільки природна, яскрава і, отже, випливає з ладово-інтонаційної основи пісні, що без неї твір немислимий. Ось кілька зразків таких пісень із збірника С. Карпенка: "Ячмінь", "Ой спать мені не хочеться" та ін. Крім збірника С. Карпенка, жартівливі пісні з інструментальним викладом зрідка зустрічаються також в збірниках А. Бігдая ("А в місяці октябрі випала пороша", "Та не люблю я ні Стецька, ні Грицька" тощо), А. Коціпінського та К. Квітки, в "Етнографічному збірнику", т. XXІ, в "Українських народних піснях", кн. 2, 1954, та ін.

Жартівливі пісні, особливо ті, мелодії яких відзначаються гомофонно-гармонічним складом, легко піддаються обробці, що викладається переважно гармонійно-мелодичними варіаціями.

Пісень, які зазнали тієї чи іншої художньої обробки, в збірнику дуже мало.

Готуючи пісенні мелодії до даної збірки, упорядник, крім друкованих джерел, використав записи жартівливих пісень, які зберігаються в рукописних фондах ІМФЕ, ЦНБ АН УРСР та інших установ.

Примітки:
1. "Збірник українських пісень. Зібрав і ноти завів М. Лисенко", К., перший вип., 1890; другий вип., 1905; четвертий вип., 1886; п’ятий вип., б/р.; шостий вип., 1895.
2. "Народні мелодії з голосу Лесі Українки. Записав і упорядкував Климент Квітка", К., 1917; К. Квітка, Українські народні мелодії, К., 1922.
3. "Народні українські пісні в Київщині. Записав голос і слова П. Демуцький", К., 1905, та ін.
4. "Народні пісні з галицької Лемківщини, тексти й мелодії зібрав, упорядкував і пояснив Ф. Колесса". – Етнографічний збірник", т. XXXІV-ХL, Львів, 1929.
5. С. Карпенко, Збірник народних пісень та танців, 1862.