Вглубляюся залюбки в скарбницю усної словесності...

Взаємини Михайла Яцкова з українською народною піснею і фольклором взагалі відбивають значною мірою процеси інтенсивного ідейно-естетичного розвитку української літератури кінця XIX – початку XX століття: розширення тематики та проблематики, збагачення художньої мови. Ця складна й цікава проблема ще чекає свого дослідника, який би поставив її на матеріалі всього літературного процесу того часу. Але й вивчення її крізь призму творчості окремого письменника допоможе глибше зрозуміти загальні тенденції як літературного життя, так і кожного письменника зокрема, з’ясувати поглиблення зв’язку між літературою і фольклором на щораз вищому естетичному рівні. Бо чим оригінальніший митець, тим більше він переосмислює фольклор, тим грунтовніше "асимілює" його силою творчої індивідуальності, тим менше слідів "запозиченого" в його творчій палітрі. Творчість М. Яцкова в цьому відношенні особливо показовий приклад.

Постать Михайла Юрійовича Яцкова (1873-1961) надзвичайно колоритна в історії української літератури. Твори письменника упродовж кількох десятиліть цього століття були в самому центрі літературних суперечок, які вихлюпувалися за межі української преси, його новели широко перекладалися на російську, чеську, польську, німецьку, французьку і навіть японську мови, входили до антологій кращих новел світу. Творчість М. Яцкова – своєрідне й складне явище в історії української літератури. Реалістичні новели, в яких крізь призму людської душі, людських трагедій знайшли віддзеркалення важливі суспільні процеси на зламі XIX і XX століть, поставили ім’я цього письменника побіч таких його славетних земляків, як Василь Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович. Хоч сам Яцків із почуттям скромності й самокритичності писав, що "не було мені суджено досі змалювати хлопського горя кров’ю серця, як се потрафив Стефаник, не зміг я ще представити гіркого усміху крізь спечені голодом губи і не показав такої сили в оповіданню хлопської долі, як се удав Лесь Мартович, не сотворив я таких мистецьких картин, як a Марко Черемшина в своїх прегарних гуцульських оповіданнях" [1], у нього немало спільного з цими письменниками, передусім, у зображенні гіркої долі селянина "під обухом" соціальної дійсності, вираженні розпуки зболеного людського серця. Яцків ні в чому не повторював своїх колег, яких вважав вищими від себе, його палітра наскрізь оригінальна. Твори його високо ставили І. Франко, Леся Українка, В. Стефаник. Віддавши певну – може, й занадто щедру – данину ідеям і мотивам тодішнього декадансу, письменник кінець кінцем остаточно утвердився на позиціях реалізму, створивши непересічні мистецькі цінності й посівши своє місце в історії демократичної культури українського народу.

Кожний, хто вивчає новели М. Яцкова (а вони й досі ще не досліджені й не оцінені так, як на це заслуговують), неодмінно задумується над джерелами його стилю. При аналізі творчості письменника часто наголошують на західноєвропейських впливах. Такі впливи, безперечно, були – як позитивні, так і негативні, – але вони не дають можливості збагнути особливості його творчої манери: характер художньої типізації, майстерність психологічного аналізу. Сам автор неодноразово підкреслював у своїх творах вплив на його палітру суміжних мистецтв. В одному з оповідань він писав, що "в мертвім слові маємо воскресити краску, пластику, тон, рух, ідею і ще щось більше, і се наша тайна" [2]. Свій естетичний принцип визначав як "поетичну концепцію з музичним і малярським тлом" [3]. Але враховуючи всі оці складники, ми шукатимемо художніх засад, які дали б можливість проникнути в ту глибину, де відбувається формування художнього світогляду в усій повноті й складності. Тут ми неодмінно звернемо увагу на вплив демократичних традицій української літератури, особливо уроків Івана Франка та усної творчості народу. Функція фольклору в творчості письменника справді важлива й багатогранна як у плані зацікавлення, формування його естетичних поглядів, так і в плані творчого використання фольклорних мотивів, прийомів і засобів.

Роль фольклору в творчості письменника виявляється на різних рівнях його поетики. В новелістиці М. Яцкова відбилася та еволюція, яка визначає характер взаємин між літературою і фольклором в українській літературі XIX і початку XX століть. Ми спостерігаємо перехід від насиченості творів фольклорним матеріалом до його творчого переосмислення. На новелах М. Яцкова особливо виразно простежується перехід від прямолінійного використання елементів фольклору до його ґрунтовної художньої трансформації.

Перші кроки митця, без сумніву, позначені впливом підгірських пісень, легенд, прислів’їв та приказок. У ранній повісті "Огні горять" письменник, за власним визнанням, змалював портрет свого батька, цю "оригінальну постать лепського самоука" [4], який тримав у своїй пам’яті цілий скарб народної мудрості.

Перші твори молодого письменника, що в 1899 році з’явилися на сторінках журналу "Літературно-науковий вістник", а через рік вийшли окремою книжкою "В царстві сатани", несуть на собі помітний відбиток народного світосприймання ("Погонич і коняка", "Собака", "Недоумна" та інші). Особливо насичене етнографічними елементами оповідання "У наймах" – перший друкований твір Яцкова, написаний 1894 року. Вражає безоглядна щедрість у використанні фольклору, на яку здатна хіба творча молодість, що не навчилася ще ощадності. Фольклорність відчувається тут буквально у всьому – в описі природи, в характеристиці персонажів, у діалозі.

В окресленні персонажів можна знайти риси, які покажуть, з чого складалася селянська психологія, що впливало на її формування упродовж віків. Тут відчутні елементи язичницького світовідчуття, коли уява населяла навколишній світ фантастичними істотами, персоніфікувала явища і речі. Молода пастушка бачить ліс сповненим таємничого життя: "Бородаті діди трясуться на корчах, русалка похитує буйним волоссям, а за срібним гребенем сиплються іскри" [5]. Подібні описи викликають асоціації з картинами "Тіней забутих предків" М. Коцюбинського, але там вони передають колорит давноминулої доби, спосіб мислення й почування "забутих предків", таким чином, вживаються значною мірою з метою художньої стилізації. У М. Яцкова це відбиток давніх уявлень на психологію сучасників. Тому елементи язичництва у героїв Яцкова переплетені з нашаруваннями пізніших часів – зокрема з біблійними уявленнями. Не випадково старий селянин Максим майже цитує давнього пророка: "Ого, минулися літа. Як у батіг тріснув. Та й здається мені, що от я учора в одні двері увійшов, а завтра другими треба виходити" [6]. В оповіданні наводиться дуже цікавий зразок отих "листів небесних, старих апокрифічних катехізмів, оповідань про померші душі, про рай і пекло, про антихриста і кінець світу", яких можна скрізь знайти "у старих дяків та старих письменних селян" [7], що їх І. Франко радив записувати. Стара селянка Марися в оповіданні шепче пісню-молитву з простодушною вірою, що

Хто тую молитву буде уміти,
Не буде ніколи в огні пекельнім горіти,
Аби мав гріху, як у морі піску,
Аби мав гріху, як на дереві листя [8].

Та, одначе, конкретні життєві обставини, посилення влади грошей руйнують патріархальні відносини, і люди приходять до нових "істин", а саме, що хоч "гроші, маєтки – то все гріхи, але хто їх має, той має розум, і сумлінне, і пошанівок, і всьо" [9]. Письменник такі церковні ритуали, як проповідь, і такі категорії, як гріх, подає теж у зневажливо-іронічному тоні фольклорного кшталту: "Загриміла проповідь. Людські гріхи розбіглись, як коники перед косою. Слова посипались, як вода з лотоків, одні втікали, як зайці, другі пустились за ними наздогін, як хорти" [10].

О. Дей, характеризуючи фольклорні зацікавлення М. Яцкова, наводить цілий ряд паралелей в описах письменника з піснями та коломийками. Ось одна з характерних аналогій. Новела "Душі кланяються" (1905) починається проводом рекрутів: "Не на весілля гуляти і не на луг косити збирається парубоцтво. Весілля пройде без гомону – не буде кому танцю повести, ні співанок під лад затягнути. Луг опустів, бо буйне парубоцтво йде цісарю служити. Там стане воно не з ясними косами, а з карабінами й шаблями.

Плач матерів виводить їх з села, а вони п’ють та заводять пісню. Співають про журбу, що їх зв’ялила, з білих ніг збила та край серденька, як гадюка, в’ється" [11]. А ось фольклорні записи пісень і коломийок:

Чогось мені, братця,
Горілка не п’ється,
А коло мого серця,
Як гадина в’ється... [12]

Пішов би я, моя мати, з косою косити,
Дали мені, молодому, карабін носити.
Бодай тії карабіни в огні погоріли,
Щоби мене, молодого, плечі не боліли [13].

На основі цих та інших паралелей вчений справедливо підкреслює, що "молодий письменник сприйняв традиції критичних реалістів у користуванні фольклорними джерелами і органічно ввіткав народнопоетичні зразки в своє художнє полотно", і що елементи народнопоетичного походження вносять до ранніх реалістичних творів письменника "чітку соціальну ноту, підсилюють і роблять більш випуклою прогресивну тенденцію" [14].

І справді, спосіб використання фольклору в ранніх реалістичних творах письменника багато в чому споріднений з тим, як послуговувалися народними піснями Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко. Такий принцип використання фольклору випливав із загальної ідейно-естетичної платформи критичного реалізму XIX століття. І. Франко писав у статті "Старе й нове в сучасній українській літературі", що "стара школа дала нам у Мирнім, Свидницькім, Нечую-Левицькім, Карпенку-Карім великих епіків (драматична форма деяких творів – річ побічна), себто людей з ясним, широким поглядом, що малювали широкі картини українського життя так, як їх бачили оком пильного, любов’ю надиханого обсерватора або іноді мораліста та судді" [15]. Фольклор є тут одним із засобів створення достовірних характерів, психологічного окреслення персонажів та ситуацій.

Письменники нової генерації, які виступили в літературі наприкінці XIX – початку XX століття, відкрили у фольклорі не знані раніше можливості збагачення художнього слова. Ці відкриття пов’язані з прагненням якнайповніше відобразити характер нової доби. Для розкриття цієї доби, нової проблематики і суспільної психології треба було шукати нових способів художнього узагальнення. Тим-то література в особі Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Михайла Яцкова відзначається глибоким новаторством. За словами І. Франка, нове полягає передусім у тому, що "коли старші письменники виходять від малювання зверхнього світа – природи, економічних та громадських обставин, і тільки при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруження" [16].

У зв’язку із загальним процесом оновлення літератури змінювалася і функція фольклору. В думах, баладах, казках стали помічати глибини в окресленні людської психології, вияв драми людського буття, моральну проблематику, спресовану в алегорії чи символі. Автори рідше вдаються тепер до прямого цитування, уникають усталених епітетів та порівнянь при портретній характеристиці тощо. Знайти пряму відповідність між художнім твором і фольклорним джерелом тепер важче, а часто й неможливо, зате внутрішня спорідненість простежується виразно.

Цікаво, що вже в двадцяті роки дослідники помітили затаєний фольклоризм у творчості Марка Черемшини. А. Музичка, зупиняючись на паралелізмах та ритмо-мелодичній структурі новел письменника, доходить до висновку, що народна пісня та голосіння дають "змогу Черемшині переходити від імпресіонізму до техніки, що її маємо в усній словесності", бо якщо імпресіоністи (імпресіонізм автор ототожнює з модернізмом – прим. автора) "люблять малювати переживання, щоб з них тішитися, він дає плач і зойк, що їх викликають неможливі суспільні обставини, коли тамті люблять вишукувати чи кувати мову для цих переживань, то він вертає до мови суто народної, що мав її в пісні..." [17]

А хіба не споріднений трагізм новел Василя Стефаника – хоча б класичної його "Новини" – з драматичною напругою народної балади. Сучасний дослідник творчості В. Стефаника В. Лесин пише, що письменник не вдавався до цитацій, а самі "пісенні мотиви включав у новели, читаючи які, ніби чуєш не саму тужливу народну пісню, а тільки сумний відгомін або приглушену мелодію її" [18].

Таким чином, "фольклорність" М. Яцкова не виступає чимсь незвичним на тлі тогочасного літературного середовища, а є явищем цілком закономірним. Михайло Яцків виростав і формувався на тому ж етнічному терені, що й Василь Стефаник та Марко Черемшина. В їх творчості можемо знайти споріднені мотиви та настрої, передусім людського страждання та болю, породжені тогочасною соціальною дійсністю. Але якщо в творах В. Стефаника попри весь трагізм картин немає ані сліду песимізму, а навпаки, віє, за словами І. Франка, "сильний дух енергії, ініціативи" [19], то в М. Яцкова часто панує мотив саме песимізму – вічного, позачасового болю. Такий погляд на життя з’явився у письменника під впливом ідей модернізму з його крайнім песимізмом; ця філософія стала на деякий час символом віри митця і завдала йому немало шкоди. Звідси випливає складність і суперечливість ідейно-естетичної платформи письменника, що зачіпає його стосунки з фольклором. М. Яцків хотів поєднати ті дві стихії – європейський модернізм і український фольклор. Йшлося не про синтез засобів поетики з фольклорними елементами, а про пошук у фольклорі того, що споріднювало б його саме з філософією тогочасного модернізму. У фольклорі справді розвинуті деякі з тих рис поетики, що їх вважали своєю монополією модерністи, зокрема символічна умовність, але народові з його здоровим поглядом на життя і вірою у майбутнє завжди був чужий песимізм, який силкувався знайти там Яцків.

У новелах, пройнятих народною символікою, ситуації і персонажі справді оживають. Так, у "Лісовому дзвоні" віє чарами купальської ночі, тут з’являються образи легенди, одначе вони не просто перенесені в художню тканину твору, а переосмислені, художньо трансформовані. Величезний дзвін, що ввижається героям п’янкої весняної ночі, то мовби потреба ідеалу, щастя, дзвін невловимий, як отой цвіт папороті, але він "гуде, дзвонить та йде ближче та ближче..." [20]

Ще виразніша символіка в "Поемі долин" – творі скоріше алегоричного, аніж казкового плану. Старий дід їде з двома синами і внуком у гори тихої літньої ночі. При блідому світлі місяця в уяві зринають легенди, пов’язані з цими місцями. Дід розтлумачує їх сенс, розкриває глибинний зміст, що лежить у їх основі. Для нього Дідьчий Яр – то ніби пластичне, у формі казкового сюжету, втілення суті людського життя, тим "ліпше, що його не видко, що не дотулишся його пальцем, і не привидиться тобі як леда мара", бо хто знає, як воно виглядало б, "якби його цілого міг чоловік викувати в камені..." [21] Силі зла протистоїть у творі протилежна сила – єдність поколінь, спадкоємність моральних основ і традицій. Ось останнє повчання старого: "Пересуятив я тут цілий свій вік і все в самоті та задумі чув, як з онтих могил і долин дивляться на мене очі мого неня, і мами, й дідів... Ті очі пильнували мене, як очі добрих богів, промовляли до мене і вели на ясну дорогу... Чи по моїй смерті і ви вчуєте, як буду дивитися на вас – стеречи?.." [22]

Естафета поколінь, тих норм народної моралі, що переходять через віки, хіба не є чимсь явно протилежним щодо модерністських понять про життя. Отже, фольклор відривав М. Яцкова від згубної філософської доктрини модернізму.

Вплив народної творчості позначився не лише на тих творах письменника, в яких використані мотиви пісні чи казки. При уважному погляді елементи фольклору проглядають і в новелах, що порушують філософські проблеми життя і смерті, цінності людського існування тощо.

Заглибленість у проблеми буття людини особливо відбилася у таких творах, як "За горою", "Молоде вино грониться", "Де правда?" та інші. Новела "За горою" займає всього зо дві сторінки друкованого тексту, але в ній дано надзвичайно точні психологічні характери, розкрито сповнений народного оптимізму погляд на життя. Перед нами – сцена повернення молодого подружжя з власного весілля додому. Крізь свіжі спогади кожного постають колоритні постаті селян, що разом створюють своєрідний колективний портрет: "Безвухий додає жалю на скрипці. Скривив злодюга губу, торкає цимбалістого, й оба бутять та удають, як жінки заводять. Коло мисника покритка Кривенька збирає сльози в червону хустину, а Фрей Хабаз зачемеричив голову, задер чоло і крутиться із свахою, як жовнір з гвером" [23].

Цей, сказати б, верхній шар сюжету увиразнює другий, глибинніший: Молодій жінці колотиться в голові весілля. Вона сирота, то їй співали:

Стукнули ангели в небі,
Збудили батенька в гробі:
Вставай, батеньку, до суду,
Іде твоє дитятко до шлюбу..." [24]

Пісня тут не проста деталь, вона пронизує сюжетну ситуацію, читач відразу дивиться на подію другими очима. І від цього нового змісту набирає коротенька експозиція-ремарка: "З-поза хмари одна зірка виглядала. Вітер суятив по смерекових берегах, світ був темний та дикий. Стежкою йшло двоє людей і ялівка" [25].

Автор зосереджує увагу не лише на молодому подружжі і ялівці – основі їх майбутнього достатку, а й на зірці – надії на краще життя, а закінчує новелу роздумом-медитацією про людську долю, радість спільності і єднання душ: "Де вони зросли і як зійшлися? Увесь світ спить тепер, а вони самі... Дивне диво: вони тут обоє разом самі, а весь світ спить тепер... Страх перелітав крізь очі одної душі в другу. Чи радість, чи смуток з-за Дунаю прийде до них в гості? Хто відгадає?.. Дві душі пересувалися з одного ока в друге, як сонце в плесі, й відчували свій талан" [26]. Сліди фольклорної притчевої символіки виразно помітні у творах "Казка про перстень", "Гріх" та інших.

Коли почалася імперіалістична війна 1914 року, М. Яцків був мобілізований і відправлений на фронт. Суворі уроки життя привели письменника до переоцінки багатьох цінностей. В його творчості посилюється оптимістичне, життєстверджуюче начало: війна трактується не як одвічне, космічне явище, а як соціальне лихо ("Гермес Праксителя"), зміцнюється віра в народ, його силу і духовне здоров’я. Утвердитися в цих поглядах письменникові допоміг фольклор. М. Яцків у статті "Невідомий оповідач 50-ї казки Рудченка" писав у роки імперіалістичної війни (цитуємо за газетною вирізкою): "Щоби розвіяти безпросвітну журбу, опанувати духову боротьбу і переворот, що останніми часами страшно мучать мене, вглубляюся залюбки в скарбницю усної словесності українського народу і знаходжу в ній забуття сірого дня й нові творчі цінності" [27].

Це ставлення до фольклору було не виявом емоційного спалаху, а переконанням митця, що пройшов нелегку дорогу захоплень і розчарувань. Письменник поступово приходив до думки, що в народній творчості міститься невичерпне джерело натхнення. Тут ідеться вже не про вишукування містичних елементів у піснях і казках, а про глибоке знання життя і філософію життєствердження. "Відчування" таких рис у фольклорі йшло паралельно із зацікавленнями Яцкова-письменника. Характерно, що його твори, написані в ці роки, пройняті соціальними мотивами, в них, зокрема, сильне антимілітаристське спрямування. І повість "Горлиця", й оповідання "Олень проклинає", "На границі", "Вечерниці Романа Ничаєнка" говорять про справжню "духову хворобу", що відбувалася у душі письменника, і про "переворот", що стався у ній. Роман Ничаєнко не випадково у творчості народу, в іскрометних коломийках знайшов те, що оживило його власну музу. Відкриття Ничаєнка – це відкриття й самого Яцкова, який повернувся обличчям до життя, його проблем. І не випадково ціла низка коломийок, що їх співають парубки й дівчата в оповіданні, записані самим письменником і опубліковані у тритомному упорядкованому В. Гнатюком збірнику "Коломийки" із вказівкою, що зафіксував їх М. Яцків [28].

Оповідання "Вечерниці Романа Ничаєнка" засвідчує нерозривність інтересів Яцкова-художника, в творчості якого трансформувалися мотиви та образи фольклору, і Яцкова-збирача та дослідника народних пісень. Дослідницький інтерес виявляється не обов’язково в наукових працях, а й у тому, які саме твори записував письменник, що саме найбільше привертало його увагу.

Як переконливо засвідчують записи пісень, інтерес письменника до пісні почався з юнацьких років. Дата перших записів: 1891 рік, коли Яцкову було 18 років, місце – с. Майдан Посіч, де він написав у 1894 році перше своє оповідання "У наймах". Записував він пісні від матері, односельчан, а згодом коло "кореспондентів" розширювалося.

М. Яцків проходив суворі "університети" життя. Із Станіславської гімназії він був виключений за те, що примкнув до таємного гуртка, учасники якого читали й обговорювали книги революційно-демократичного змісту, твори прогресивних письменників. Те ж спіткало його і в Бережанській гімназії, куди з труднощами йому вдалося поступити; знов таємний гурток, книги "небезпечного" змісту, виключення – на цей раз без права вступу в інші навчальні заклади. Потім – циганське життя актора, а насправді – "старшого куди пошлють" у провінційній мандрівній театральній трупі, а з 1897 року довгі роки – важка і виснажлива служба в страхово-кредитному товаристві "Дністер". Зате постійно в гущі життя. Звідси й географія записів пісень та коломийок. Хоч автор не робив повної паспортизації запису (яка б так стала сьогодні в пригоді), він вряди-годи зазначав місце і час запису аж до суто "письменницьких" деталей, наприклад, "Записав-єм від Олени Федоронько в Майдан Посічі, 1891"; "Підслухано і записано під тюремними дверми в Станіславові. Незнаний проходжувався по казні від кута до кута і співав у супроводі дренькоту желіза"; "Записав-єм від моєї матері, 1891" [29] тощо.

Зацікавлення М. Яцкова народною піснею переросло в постійний інтерес. Він знав силу-силенну пісень і коломийок і часто у розмові цитував їх, особливо гумористичні (автор цих рядків не раз відвідував письменника в останні роки його життя і чув з його уст багато переказів, приповідок, коломийок). Можна говорити про цілеспрямованість інтересу Яцкова до пісні. В його записах знаходимо цікаві варіанти пісень, які зустрічалися не часто. Наприклад, сюжет, де брат продає сестру (батько – дочку або чоловік – дружину) турчинові. І. Франкові були відомі лише п’ять варіантів цієї пісні і він вважав, що ця малорозповсюджена пісня виникла в Болгарії або Сербії, а не на Україні. "Наша історія, – писав І. Франко, – знає турецькі напади в XVI-XVIII в. Але все се були оружні напади більших, по-воєнному організованих сил, з пожежами, різнею людей та забиранням значної часті людності, особливо жіноцтва та взагалі молодіжі, в ясир. У нашій пісні, одначе, бачимо зовсім не те. Про напад тут нема ані мови; турчин приїздить до Івана як знайомий до знайомого чи краще як пан до підданого. Він хоче купити в нього жінку, яка подобалась йому, і тільки в такім разі, коли б Іван не хотів продати жінки, грозить бійкою. Таких відносин у нас ніколи не було; се відносини завойованого краю, де турки – пани і мають право поводитися з християнами, як самим хочеться, а християни не мають ніякої правної оборони від їх утисків. Такі відносини – маємо на се величезну силу свідоцтв – були в XV-XVIII віках у Сербії, в Болгарії, але не у нас. А в такім разі виходить, що основа сеї пісні не повстала на нашім ґрунті, а була занесена до нас з південнослов’янських країв захожими співаками, про яких гостювання в нашім краю маємо немало писаних свідоцтв із XVI та XVII в." [30].

Згодом були зафіксовані і виявляються досі численні варіанти цього сюжету, і наступні фольклористи хоч і не спростовували міграційного характеру пісні, однак – за винятком хіба що М. Возняка – і не стверджували його з переконаністю, переводячи проблематику з суто історичної в ширшу соціально-психологічну площину. Упорядник збірки пісень-балад карпатського регіону С. Мишанич зіставляє сюжет "брат продає сестру турчинові" з весільними піснями й доходить висновку, що у весільній пісні поняття "чужий рід", "чужа сім’я" і "чужина", "чужа країна" майже тотожні, що рідний брат молодої в момент "продажу" сестри родові молодого порівнюється з образами, досить поширеними в системі негативних персонажів усної поетичної творчості [31]. Завдяки такому переосмисленню образів і понять пісня, народившись за одних обставин, могла "пристосуватись" до інших, акліматизуватися в новому середовищі. Втім, це суто професійні проблеми. Для нас важливо в даному разі підкреслити, що М. Яцків звертає увагу на пісні непересічні, ті, які могли прислужитися тогочасній – та й сучасній – фольклористиці.

Те ж можна сказати й стосовно інших записів – "Було літо, було літо, а тепер зима", "Гребенючок", "Пішов козак до дівчини та й взяв сі питати" (сюжет "тройзілля"), "По садочку походжаю" тощо.

Письменника приваблювали пісні, в яких за фактами історії і суворих обставин життя поставали риси світогляду народу, його моральних принципів, утверджених поколіннями. Так, туга за молодими літами в героїні народної пісні "По садочку походжаю" йде не від того, що вони минають, це, так би мовити, не докір природі за її невмолимий закон невідворотності часу, це туга від того, що роки минають без радості, без повноти життя. Дівчина "сіла та й думає, чорні очка протирає", зустрівши свого милого, і на його запитання відповідає просто і зворушливо:

Не жаль мені вівса, сіна,
Не жаль мені меду, вина,
Ані тої вечероньки,
Ні білої постелоньки,
Але жаль ми сего світа,
Що нам ідуть марно літа!

Як пронизливо зазвучав тут мотив самого жалю – не за достатком, а за повнотою життя, зазвучав філософський мотив. Слова пісні можна поставити поруч із рядками великих поетів. Наприклад. М. Рильського з його "Туги за молодістю" – поетові жаль світанків, гроз, польоту ластівки і туги солов’я:

Жаль поглядів, жаль білих рук дівочих,
Жаль сну ранкового по тих безсонних ночах,
Що теж були, як сон, як світла й тіней гра...
Жаль лиха першого і першого добра,
Жаль дружби на весь вік, що гасла за хвилину,
Хвилинних усміхів, що пронесу до згину,
І снігу, й снігурів, і злетів, і проваль...
Жаль світу цілого – землі і неба жаль! [32]

М. Рильський як творчу спонуку цього вірша зацитував рядки А. Фета:

Не жизни жаль с томительным дыханьем,
Что жизнь и смерть!? А жаль того огня,
Что просиял над целым мирозданьем
И в ночь идет, и плачет уходя [33].

Вірші М. Рильського усе ж здаються ближчими до народної пісні, оскільки у них розкрито духовне багатство особистості, звучить мотив морального плану, що споріднює авторське і народне ставлення до життя: не просто світу жаль, а того, "що нам ідуть марно літа". А прожиті марно роки не повертаються навіть у гості на кленові мости.

Серед записів М. Яцкова трапляються сюжети справді рідкісні, в яких вражає глибина погляду на життя, мудрість, утверджена віками. Ось у пісні "Ой летіла пава" мати поховала сина, і прилетіли на його могилу три пави – мати, сестра і мила:

Що сіла на серденько –
То його миленька,
Що сіла в головоньки –
То є рідна ненька,
Що сіла в ноженьки –
То єго сестричка.
Мати плаче рік від року,
А сестричка півтора року,
А миленька до недільки:
Неділенька прийшла –
А вна в танчик пішла...

Свого часу цей сюжет привернув увагу письменниці Наталі Кобринської, яка присвятила пісні спеціальну статтю "Символізм в народній пісні". Інтерес до цієї пісні Н. Кобринської споріднений із тим, який ми бачили в Яцкова. Обидва автори, перебуваючи під впливом модернізму (його називали також символізмом), шукали цих настроїв та ідей у фольклорі. Пісня про паву (варіант цитованої щойно. – прим. автора), на думку Кобринської, проникнута наскрізь "містично-фізіонерським настроєм" [34].

Одначе насправді жодного містицизму тут немає: символіка образів поглиблює реалістичну основу твору, яку письменниця сама ж характеризує точно й проникливо: "Чи можна було краще і простіше змалювати словами тяжкий, ніколи не забутий жаль матері?! Оскільки менший і коротший жаль сестри! Яка знов глибока гореч і тонка іронія в змалюванні жалю тої, що сіла коло самого серденька!.." [35] Виявляється, отже, загальна закономірність: фольклор внутрішньо протестує проти спроби накинути на нього будь-яку містично-символістську доктрину, протестує своїм глибоким оптимізмом, навіть трагедійним.

Пісні, зафіксовані М. Яцковим, можуть бути цікавим об’єктом фольклористичного дослідження. Багато сюжетів у них збігається з тими, які записали інші письменники чи фольклористи, зокрема І. Франко, В. Гнатюк, О. Маковей, Є. Ярошинська, Н. Кобринська. Отже, маємо можливість побачити певний стійкий репертуар Прикарпаття, Тернопільщини, Буковини, глибше зрозуміти риси світогляду трудящих мас, їх "історичну пам’ять", соціальну свідомість. Ця можливість відкривається повною мірою саме сучасному фольклористові, оскільки тепер ми маємо цілу низку видань серії народної пісні в записах письменників.

Фольклорні записи М. Яцкова засвідчують, що його фольклористичні зацікавлення йшли поруч із зацікавленнями письменницькими. Записуючи в селах, містах, письменник намагався глибше дослідити соціально-психологічну панораму часу. І тут пісні, в яких спресоване нашарування віків, історія переплетена з сучасністю, отже, є своєрідне протистояння сталого і змінного, традиційного й породженого конкретним історичним моментом, доповнюються коломийками. Це особливо виразно відчуваєш, коли читаєш коломийки, зібрані М. Яцковим. У них вражає прагнення пізнати крізь призму коломийки всі грані народного життя – суспільні, родинні обставини, особливо ж таку багату й безмежну грань людських стосунків, як кохання – з усіма відтінками, переливами, болями і втіхами. У цих записах вражав не так дотеп, музичність фрази, цікава образна знахідка – хоч і це щедро розсипано і може викликати заздрість не одного поета – а справжня якась "енциклопедична" повнота, але не застигла, а рухома, що грає і міниться на очах, захоплює і вражає. Не дивно, що В. Гнатюк у вступному слові до тритомного видання "Коломийок" відніс записи М. Яцкова "до найкращих і найбагатших збірок" [36], доставлених упорядникові.

Коломийками чи не найщедріше пересипані тексти художніх творів М. Яцкова, який загалом не часто вдавався до прямого цитування фольклору. Причому переважно твори не про кохання, де можна було б посилити ліризм, дотеп, а то й продемонструвати таке поширене "змагання" коломийками хлопців і дівчат, а твори соціальної тематики, особливо – жовнірської. Це мало свою закономірність. М. Яцків, який, за словами О. Білецького, чи не найглибше розкрив "справжні жахи австро-німецької казарми" [37], знайшов у коломийках вияв болю розлученої родини, розбитого кохання.

Далеко від батьківщини особливим болем озивалася туга розлуки, оскарження порядків Австрійської імперії, уряд якої віддав на поталу "цісарську дитину", селянина, відірваного від рідного краю і кинутого нещадній муштрі, а відтак і війні за чужі інтереси; думкою селянські хлопці поверталися додому, до рідні. Такою є зокрема коломийка, наведена в оповіданні "Під обухом" (вона ввійшла до 1-го тому "Коломийок", виданого В. Гнатюком).

Коломийка і пісня збагачує соціальну картину повісті "Танець тіней", новий, перероблений уже в радянський час, варіант якої письменник назвав "У лабетах". Місцями пісенні вставки підносяться до символічного звучання. Наприклад, коли один із героїв співає "Ой заплакали хлопці-моло-о-о-дці, раннім ранком в неволі, в тюрмі!", то так звана "фінансова установа", прототипом якої було "Товариство взаїмних обезпечень "Дністер", сприймається як справжня тюрма чи невільницька галера.

Зате в оповіданні "Вечерниці Романа Ничаєнка", в якому герой, сповнений внутрішнього болю і зневіри, знаходить у сільських вечорницях вияв оптимізму й любові до життя, хлюпнула хвиля веселої життєрадісності, що їх не годні вбити і притлумити ні горе, ні жодні випробування:

А мій тато старенький, як голуб сивенький,
Казав мені: гуляй, сину, поки-с молоденький
Ей гуляймо, хлопці-браття, гуляймо, гуляймо,
З свого села за границю дівчини не даймо! [38]

Нарешті, ще один важливий аспект взаємин творчості М. Яцкова з народною піснею, який виявляє його ставлення до фольклору: образ пісні в художніх творах письменника. Він, образ цей, присутній у багатьох новелах, і служить критерієм краси і досконалості, а також душевної щедрості й теплоти.

Можна було б простежувати художню функцію пісні в творах письменника – то як деталі, що характеризує героя, його долю: "тут давно покинув я вівці й сопілку, взяв материні співаночки та й пішов у малярську школу" ("Боротьба з головою"); то як емоційного супроводу ситуації: "плач матерів виводить їх з села, а вони п’ють та заводять пісню. Співають про журбу, що їх зв’ялила, з білих ніг збила та край серденька, як гадюка, в’ється" ("Душі кланяються"); то як елемента художньої метафори: "серпи усміхами мигають і сиплють срібло і смутну співанку" ("Серп") [39].

Відзначаючи поліфункціональність образу пісні в художніх творах М. Яцкова і наводячи, зокрема, опис з оповідання "Молоде вино грониться": "Весілля... роїлося на Підгір’ї, музики лунали і творилися пісні, з яких можна було б скласти цілу поему" [40], О. Дей підкреслює високу естетичну оцінку письменником народної творчості як джерела справжнього мистецтва і робить справедливий висновок, що "саме пісні та прислів’я народу, а також пильні спостереження над носіями і творцями народної поезії дали підстави М. Яцкову високо і належно оцінити інтелектуальний рівень трудової людини, зневажуваної в його часи "своїми" й "чужими" панами..." [41].

Висока мистецька вартість фольклору як свідчення невичерпних творчих сил народу, його естетичного чуття наче підсумовані письменником у його відгуку на збірку українських народних казок про тварин, укладену В. Гнатюком: "При великім почуттю гармонії і мистецькій простоті в укладі матеріалу, віє з тої книги погідним духом, мерехтить вона красками, жемчугом і тонами народного гумору і дотепу, тут розсипана безліч пригод, крутих хвиль і надій. В одній пробивається спокій стриманої епопеї, в інших таємні, підсвідомі відгуки змерклих епох, а ще в інших наскрізь оригінальні описи невідомого українського обсерватора, повні життя, руху і схоплені з таким досвідом та інтуїцією, що не повстидав би ся найсильніший письменник світа" [42].

Тут ідеться вже не про вишукування (як ми бачили, даремне) містичних елементів у фольклорі, а про тонку спостережливість, художню силу, глибину соціально-психологічного аналізу, філософію життєствердження. Отже, народна творчість була важливим чинником формування ідейно-естетичних поглядів М. Яцкова. Не раз, особливо в час складних сумнівів і хитань, фольклор разом із творами прогресивної літератури, передусім І. Франка, ставав мовби оборонним щитом проти впливу занепадницьких ідей, міцною опорою в утвердженні на позиціях реалістичного мистецтва, і зробив закономірним прихід письменника в радянську літературу. Постійний інтерес М. Яцкова до фольклору, використання його ідей, мотивів та засобів у власній оригінальній творчості, записи пісень і коломийок однаково цікаві як для дослідника творчості письменника, так і для фольклориста. Спадщина письменника є яскравою сторінкою тісної взаємодії фольклору і літератури в один із найцікавіших і найплідніших періодів її розвитку – кінець XIX – початок XX століття, кращі здобутки якого були розвинуті радянською літературою. Досвід цієї взаємодії не втратив свого значення і є повчальним для сучасного літературного процесу.

Примітки:
1. "Громадський голос", 1913, № 5, с. 5.
2. Яцків М.Ю. Далекі шляхи. Львів, 1917, с. 35.
3. Яцків М.Ю. Смерть бога. Львів, 1913, с. 56.
4. Яцків М.Ю. Автобіографія (публікація М. Гуменюка). – "Жовтень", 1966, № 10, с. 147.
5. Яцків М.Ю. В царстві сатани. Львів, 1900, с. 68.
6. Там же, с. 82-83.
7. Франко І.Я. Твори. В 20-ти т. К., Держлітвидав, 1956, т. 20, с. 608.
8. Яцків М.Ю. В царстві сатани, с. 93.
9. Там же, с. 80.
10. Там же, с. 64.
11. Яцків М.Ю. Вибрані твори. К., "Дніпро", 1973, с. 67.
12. Наймитські та заробітчанські пісні. К., "Наукова думка", 1975, с. 272.
13. Коломийки. К., "Наукова думка", 1969, с. 338.
14. Дей О.І. Спілкування митців з народною поезією. К., "Наукова думка", 1981, с. 193.
15. Літературно-науковий вісник, 1904, т. 25, с. 81.
16. Там же.
17. Музичка А.В. Марко Черемшина. Харків, ДВУ, 1928, с. 183.
18. Історія української літератури (кінець XIX – початок XX століття). К., "Вища школа", 1978, с. 276.
19. Літературно-науковий вісник, т. 25, с. 82.
20. Яцків М.Ю. Вибрані твори, с. 98.
21. Яцків М.Ю. Оповідання та новели. Львів, "Каменяр", 1973, с. 24.
22. Там же, с. 27-28.
23. Яцків М.Ю. Вибрані твори, с. 138.
24. Там же.
25. Там же.
26. Там же, с. 139-140.
27. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника АН УРСР, відділ рукописів, архів І. Калиновича, № 448, арк. 1.
28. Етнографічний збірник. Тт. 17-19. Володимир Гнатюк. Коломийки. Львів, 1905-1907.
29. Цит. за кн.: Дей О.І. Спілкування митців з народною поезією, с. 202, 210, 215.
30. Франко І.Я. Вибрані статті про народну творчість. К., Вид-во АН УРСР, 1955, с. 76.
31. Див.: Мишанич С.В. Сучасне життя української народної балади в Карпатах. – У зб.: З гір карпатських. Ужгород, "Карпати", 1981, с. 12.
32. Рильський М.Т. Зимові записи. К., "Радянський письменник", 1964, с. 19-20.
33. Там же.
34. Кобринська Н.І. Вибрані твори. К., "Дніпро", 1980, с. 370.
35. Там же.
36. Етнографічний збірник, т. 17. Володимир Гнатюк. Коломийки, т. 1, с. VIII.
37. Білецький О.І. Зібрання праць у 5-ти томах. К., "Наукова думка", 1965, т. 2, с. 190.
38. Яцків М.Ю. Далекі шляхи. Львів, 1917, с. 23.
39. Яцків М.Ю. Вибрані твори, с. 111, 67, 113.
40. Там же, с. 148.
41. Дей О.І. Спілкування митців з народною поезією, с. 199.
42. Українське слово, 1917, № 72.