Ой зацвіла ружа на порозі,
Десь мій милий в далекій дорозі.
На когось він так дуже сердує,
Що він собі білу постіль псує.
– На кого, милий, ти так си сердуєш,
Що ти собі білу постіль псуєш?
Ци на того коня вороного,
Ци на того служечка вірного?
Ци на твою та й мамку стареньку,
Ци на мене, жінку молоденьку?
– Ні на того коня вороного,
Ні на мого служечка вірного,
Ні на мою мамку стареньку,
Лиш на тебе, жінку молоденьку.
– Я за тобов білу постіль ношу,
Чей же тебе, милий, перепрошу.
– Носи, мила, щоби-с не вгавала,
Чей би-с моє серденько вблагала.