Ой попід гай зелененький
Брала вдова лен дрібненький.
Брала, брала, добирала
Та й до личка промовляла:
– Личко моє рум’яноє,
Кому будеш коханоє,
Та ци тому паничеві,
Що му хустка у кишені?
Та ци тому мужикові,
Що му плужок в полі оре?
Та коби я мужа мала,
Я би єго шанувала,
Горішками годувала,
Медом-вином напувала.
А вдовин син сіно косив
Та тому був прислухавси,
Кинув косу на покосу,
А сам прийшов додомочку.
Єго мамка си питає:
– Що ти, синку, гадаєш,
Що за вдову гадку маєш?
– Позволь, мати, вдову взяти:
Вона буде шанувати,
Горішками годувати,
Медом-вином напувати.
– Вдова, синку, мужа мала,
Вона єго зчарувала.
Ящурами годувала
Та полином напувала.