Ой вишенька, черешенька, ягідки дрібненькі,
Нащо ж ми си полюбили такі молоденькі.
Нащо ми си полюбили та на гірші жалі.
– Ти си, мила, лишиш дома, а я піду далі.
Ти си, мила, лишиш в мами, будеш ґаздувати,
А я піду у чужий край дороги збивати.
Чи будеш ти, моя мила, за мною тужити,
Як я сяду та й поїду цареві служити?
– Ой не буду, мій миленький, не буду, не буду,
Ти за гору, я за другу, за тебе забуду.
Ой взяв, ой взяв козаченько за гору зникати,
Взяли, взяли єго милу водов одливати.
Ой виїхав козаченько за нові ворота,
Не береси дівчиноньки ні сон, ні робота.
Ой виїхав козаченько за нові остріжки,
Біжать, біжать за козаком три посланці пішки.
– Ой верниси, козаченьку,– тато ти вмирає.
– Най вмирає, най конає – жаль ваги не має.
– Ой верниси, козаченьку,– вмирає матуся.
– Най вмирає, най конає, то вже не вернуся.
– Ой верниси, козаченьку,– вмирає дівчина.
– Треба конем поспішати, щоб живу застати.
Прибігає козаченько за новую браму,
Кладуть, кладуть дівчиночку у хаті на лаву.
Ой вбігає козаченько в першую світлицю,
Лежить, лежить єго мила на всюю лавицю.
– Ти казала, моя мила, що не меш тужити,
Тепер ідеш через мене в сиру землю гнити.
Тепер ідеш через мене в сиру землю гнити,
Я сідаю та й на коня, йду в чужий край служити.
Як я собі нагадаю, що ти вже покойна,
Клонить ми си головочка аж на ворон-коня.