В містечку в Берестечку там нова новина,
Молоденька попівна породила сина.
Та як породила, в біленьке вповила
Та понесла до Дунаю та там утопила.
– Ой плини ж ти, маленьке дитя, до того млинця,
Та там будеш пізнавати твого отця.
Аж там хлопці-риболовці рибку ловили,
Попівної молодої дитя переймили.
Дали хлопці-риболовці до двора знати.
– Іди, пане отамане, громаду скликати,
Сему дитяткові матері шукати.
Та всі дівочки, як паняночки, до двора йдуть
Та й на своїх головочках віночки несуть.
А молоденька попівна іззаду йде
Та й на своїй головочці вінка не несе.
– Та й, попівно молоденька, де-с вінок поділа?
– У світлиці на полиці: головка боліла.
– Та й, попівно молоденька, де-с поділа вінок?
– Боліла ня головочка: я завила рубок.
Та всі дівочки, як паняночки, з двора додому йдуть,
А молоденькую попівну аж сім різками б’ють.
А молоденькую попівну аж сім різками б’ють,
А з-під різок устала – та в Дунай ведуть.
Та взяли попівну попід білі боки,
Кинули попівну у Дунай глибокий.
А молоденька попівна та як потопала,
Та на свою рідну мамку стиха покликала:
– Мамко ж моя рідненькая, маєш дочок сім,
Та не дай же їм по ночі ходити, та в доля всім.
Мамко моя рідненькая, маєш дочок п’ять,
Та не дай же їм по ночі ходити, та най дома сплять.
Мамко ж моя рідненькая, маєш дочок дві,
Та не дай же їм таку потугу, як дала-с мені.
Мені дала-с потугу як вдень, так вночі,
Та тому я погибаю в цесі глибочі.