На хотинських перелугах та на званецькім полі
Проїжджаєси пан Прозоровський на сивенькім коні.
Проїжджаєси, призиравси та й гадочку думає,
Та й на турчина на поган-сина гармати збирає.
Як го став бити, як го став бити та в неділечку зранку,
Вибив турчина щодо пороха та в мурованім замку.
Ой їде козак та понад Дунай по коні поваливси,
А за ним, за ним сімсот молодців: "Наш брате, не журиси".
– Та як же мені, хлопці-молодці, дуже си не журити,
Ой зачав бо си мій булан-коник підо мнов становити.
– Не становиси, мій булан-коню, та підо мною в полі,
Остановиси, мій булан-коню, та в стайні на помості.
Ой вбито сотника, нашого пана, на калиновім мості.
Та летить ворон із чужих сторон та жалібненько краче,
Іде сотничка від небожчика та жалібненько плаче.
– Ох, бодай же ти, молод-козаче, наложив головою,
Та що ти мене таку молоду постановив вдовою.
Та бодай тобі, молод-козаче, лежати та боліти,
Що-с осиротив мої дрібнії нещасливі діти.