Ой у полі керниченька, у ній вода зимна,
Угнівавси мій миленький, я тому не винна.
Ой угнівавси та й усердивси без причини на мене,
Коня сідлає, сам си збирає, їде геть пріч від мене.
– Ой де ти їдеш, де ти поїдеш, мій миленький, від мене?
– Недалеченько, моє серденько, верну я си до тебе.
– Ти лиш так кажеш, лиш так говориш, аби я не тужила,
Буду тужити, хоть би й не жити, бо-м тя вірне любила.
Ой лечу-впаду в вишневім саду та й стала кувати,
Виходить з двора старая жона – то миленького мати.
– У гай, зозулько, у гай, сивенька,– тут тобі не кувати.
Тут, у сих краях, твого милого нігде не видати.
– Не гони, мати, сиву зозульку, щоб йшла в гай кувати,
Лиш кажи, мати, свому синові – най іде ґаздувати.
Бо як тяженько сивій зозулі в темнім гаю кувати,
Та так тяженько твоїй невістці діточки годувати.
Та з дітьми робить, та з дітьми робить, пристанівку не має,
А як ї прийдуть свята врочисті, сльозами си вмиває.
Ой покинь, милий, мій чорнобривий, злі гадки гадати,
Ходи зо мною, із молодою, та будем ґаздувати.