Післав мене мій миленький фасульки* садити,
А сам пішов з розлучницев до коршмочки пити.
Я фасульки посадила, йду борзо додому,
Повертаю до коршмочки – п’є милий з кумою.
– Ой стій же ти, розлучнице, годі тілько пити,
Як розведеш, розлучнице, з ким я буду жити.
Як розведеш, розлучнице, з ким я маю жити,
То не буде твоє тіло в сирій землі гнити.
Бо як будеш ня збавляти, з ким маю тривати**,
То не буде твоя душа в раю спочивати.
Ой учера із вечера ще кури не піли,
Пішов нелюб до вдовочки – люде го виділи.
Прийшов нелюб до вдовочки: "Втвори мені, серце".
Вона єму відповіла: "Йди вбий жінку перше".
– Навчила-с мене, вдовочко, по ночі ходити,
Навчи мне, файна любко, як би жінку вбити.
– Замкни двері, заткай каглу, скажуть – загоріла.
Вивези ї в чисте поле, скажуть, що вдуріла.
– Навчи ти мене, вдовочко, якби жінку вбити:
Моя жінка молоденька буде си просити.
– Не дивиси, нелюбочку, на її просьбочку,
Прив’яжи ї до лавочки, зітни головочку.
Прийшов нелюб додомочку, зачав жінку бити,
Єго жінка молоденька взяласи просити:
– Не бий мене, нелюбочку,– дитина маленька,
Даруй життя, нелюбочку,– сама-м молоденька.
Не дививси нелюбочок на єї просьбочку,
Прив’язав ї до лавочки та й стяв головочку.
Самий пішов нелюбочок темними лугами,
За ним, за ним єї браття сивими волами.
Здогонили нелюбочка аж у темнім лузі.
– А чо тобі, наш зятику, головочка в тузі?
А чо тобі, наш зятику, кровця на поділку?
– Скажу, браття, вірну правду, що-м зарубав жінку.
– А що тобі, наш зятику, сестра провинила?
– Тото мене, браття мої, вдова намовила.
– Нема нічо, нелюбочку, з людської намівки,
Бо вже нема та й не буде тутки твої жінки.
– Намовила-с ня, вдовочко, якби жінку вбити,
Тепер мусиш, ти вдовочко, йти зо мною жити.
– Чоловіче, розбійнику, відчеписи мене,
Вбив-єс свою першу жінку, та й ще схочеш й мене.