В славнім селі Василеві
Жила вдова Василина.
Дев’ять синів породила
Та й Аницю – одиницю.
Дев’ять синів си розійшли,
Чути було – в розбій пішли.
А одиницю віддала
Та й за пана за крамаря.
Та не міг з нев в селі бути,
Мусів із нев у ліс піти.
Збудував їй кам’яницю,
Дуже красну будівницю.
Будівницю закладає
Та й черепом накриває.
Прийшло гайдамашків дев’ять.
Вни не знали, що то їх зять.
Хотять єго рабувати,
Хотять єго в полон взяти.
– Беріть сукні неношені,
Беріть гроші нелічені,
Лишень жінку ми лишайте,
Лиш ми життя не уймайте*.
Та й крамаря-зятя вбили,
Одиницю з собов взяли.
Стали в лісі спочивати,
Вісім братів лягло спати,
Дев’ятий сів вартувати
Та взяв пані си питати:
– А відки ти, пані, родом,
Що ти в лісі посиділа?
– Ой у селі в Василеві
Була вдова Василина,
Дев’ять синів породила
Та й мене одну, Аницю.
Дев’ять синів у світ пішли,
Чути було – в розбій пішли.
А мене вона віддала
Та за пана за крамаря.
Крамаря-сте мені вбили,
А мене-сте з собов взяли.
– Встаньте, браття,– земля горить:
Межи нами сестра сидить.
Встаньте, браття, та не спіте,
Сестрі ґазду заплатіте.
Браття дуже живо встали,
До дубів си повбивали,
Лишень сестра си лишила
Та все життя в лісі жила.