На цісарськім заріночку явір зелененький,
Ой там лежить, погибає жовняр молоденький.
Гей, надійшли вівчарики з білими вівцями,
Заплакали над жовняром дрібними сльозами.
– Ой не плачте, вівчарики, дайте в місто знати,
Щоби прийшли камратчики* мене поховати.
Прийшли, прийшли камратчики з голими шаблями,
Заплакали над жовняром дрібними сльозами.
– Ой не плачте, камратчики, дайте в місто знати,
Та най прийдуть пан-капітан мене поховати.
Ой надійшли пан-капітан з шаблею з голою,
Заплакали над жовняром та й над головою.
– Та не плачте, пан-капітан, прошу розказати:
Скинутиси по крейцеру** – мене поховати.
Та скипьтеси по другому – помалюйте трунву.
Та скиньтеси по третьому – викопайте яму.
Та най мене не ховають ні попи, ні дяки,
Але най ня поховають цісарські вояки.
Бо то попи із дяками та над грішми б’ються,
А цісарські жовняри най горівки нап’ються.
Та загрій, сонце, темними вуличками,
Та везуть жовняра сивими бичками.
Та єго везуть, а коня ведуть, кінь головку клонить,
А за жовняром єго дівчина білі ручки ломить.
Ломить вона ломить з мізильного пальця:
– Вже світ зійду та й не найду з жовняра коханця.