– Ой хора я, хора, відай, таки умру.
– Скедруй мені, мій миленький, кедровую трунву.
– Відки тобі, моя мила, кедрини набрати,
Ой мусиш ти, моя мила, в яловій лежати.

– Хоть я буду, мій миленький, в яловій лежати,
Прошу тебе, мій миленький, хоть помалювати,
Помалюй ми, мій миленький, по зеленому зіллям,
Помалюй ми, мій миленький, по чорному вуглям.

Вбери мене, мій миленький, в шовкову сорочку,
Поховай ня, мій миленький, в вишневім садочку.
Поховай ня, мій миленький, в вишневім садочку,
Посади, мій миленький, в головах калиночку.

Будуть дівки приходити та й калинку рвати,
Будуть си нев затикати, мене споминати:
– Ото добре цеся жінка на світі прожила,
Що єї си посадила в головах калина.

Будуть пташки прилітати, калиночку їсти,
Будуть мені приносити від діточок вісти.
А скоро з неділі та й на понедівнок
Пішов милий з другов любков собі на спацирок.

– Ой милий мій, милий, що то за могила?
– Тото моя перша любка, першая ґаздиня.
Було єї, милий, сорочки не дати,
Було єї, милий, в саду не ховати.

Було єї дати якую драночку,
Було єї поховати за горов в ярочку.
Було єї, старій милій, сорочки не дати,
Було єї, стару милу, в степах поховати.

– Та щоби ти, моя мила, того не діждала,
Щоби моя перша любка у степах лежала.