Ой там у полі червона калина,
Годувала мати єдиного сина,
Гей, єдиного сина.
Годувала, годувала, на жовніра дала.
– Іди, іди, сину, та й не забарися,
За рік, за півтора додому вернися,
Гей, додому вернися.
Минув уже рочок, а не йде синочок,
Гей, не йде синочок.
Минає півтора – син іде до двора.
Іде син до двора та й невістку веде.
– Чи ж ти, мамо, рада,
Що нас іде двоє на подвір’я твоє?
Гей, на подвір’я.
– Тобі сину, рада, бо ж моя дитина,
Гей, бо ж моя дитина.
Невістці не рада, бо чужа дитина,
Гей, бо чужа дитина.
Взяла дві скляниці, пішла до пивниці,
Гей, пішла до пивниці.
В одну наточила меду солодкого,
Гей, меду солодкого.
В другу наточила вина зеленого,
Гей, вина зеленого.
– Ти, мій син рідненький,
Пий мед солоденький,
Гей, мед солоденький.
Ти, чужа дитино,
Напий же ся вина,
Гей, напий же ся вина.
Пила мила, пила, милому лишила,
Гей, милому лишила.
Як милий напився, за серце вхопився,
Гей, за серце вхопився.
– Мати моя, мати! Що ти наробила?
Гей, що ти наробила,
Що ти нас обоє марно потруїла,
Гей, марно потруїла?
Зналась чарувати – знай нас поховати,
Гей, знай нас поховати.
Поховай же нас перед воротами,
І враз головами.
Сина поховали перед воротами,
Гей, перед воротами.
А чужу дитину ген за воротами,
Гей, за воротами.
На сину всадили явір зелененький,
Гей, явір зелененький.
На чужій дитині білу березоньку,
Гей, білу березоньку.
Росте явір, росте та й ся розростає,
Гей, та й ся розростає,
Білу березоньку листям накриває,
Гей, листям накриває.
– Ой Боже мій, Боже, що я наробила,
Гей, що я наробила,
Що я своїх діток марно потруїла,
Гей, марно потруїла?!