Ой там же у полі верба,
Її підмивала вода.
Стоїть одинока хатина,
Жила в ній нещасна вдова.

Судилося стать удовою,
Бо вмер же її чоловік,
Судилося стать сиротою,
Бідна, нещасна навік.

Судилося стать удовою,
Не з’їла вона й не спила.
Для діток вона все робила,
І все вона їм віддала.

На старість до сина просилась: –
Не дай же під тином вмирать,
Буду тобі й твоїй жінці годити
І діток твоїх доглядать.

– Не думаю, мамо, про тебе,
І в думці нема забирать,
А діток своїх я маленьких
Буду в ясельки давать.

– Куди ж мені бідній, старенькій,
Голівку свою прихилить,
Щоб діток своїх же рідненьких
Ганьбою навік не покрить?

Піду я, піду до ворожки
Отрути у неї просить,
Страждати вже більше не можу,
Отруту на серце прийму.

Ой там же у полі верба,
Її вже підмила вода.
Стоїть одинока могила,
Лежить в ній нещасна вдова.