Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі,
Повій, вітре, опівночі.

Між горами там долина,
В тій долині єсть хатина,
В тій хатині дівчинонька,
Дівчинонька-голубонька.

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця.
Край вікрнця постіль біла,
Постіль біла, дівка мила.

Нахилися тишком-нишком
Над рум’яним білим личком,
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила, подивися!

Чи спить вона, чи збудилась,
Спитай її, з ким любилась,
З ким любилась, з ким кохалась
І кохати присягалась.

Як заб’ється їй серденько,
Як зітхне вона тяженько,
Як заплачуть карі очі, –
Вертай, вітре, опівночі!

А як мене позабула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України!..

Вітер віє, вітер віє,
Серце в’яне, серце мліє.
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю замирає.