Коли потяг у даль загуркоче,
Пригадається знову мені
Дзвін гітари у місячні ночі,
Поцілунки гарячі твої.

Той садок і закохані зорі,
І огні з-під опущених вій...
Од проміння і тіней узори
На дорозі і шалі твоїй...

Твої губи – розтулена рана...
Ми хотіли й не знали чого...
Од кохання, безвольна і п’яна,
Ти тулилась до серця мого.

Пам’ятаю тривожні оселі,
Темні вежі на фоні заграв...
Там з тобою у сірій шинелі
Біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,
Хоч і ворог – на нашій путі...
Патронташ мій патронами повний,
Тихі очі твої голубі...

Дні пройшли. Одлетіла тривога...
Лиш любов – як у серці багнет...
Ти давно вже дружина другого,
Я ж – відомий вкраїнський поет.

Наче сон, я прийшов із туману
І промінням твоїм засіяв...
Та на тебе чужу, а кохану,
Я і славу б свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози...
Тільки б знову іти через гать,
Тільки б слухать твій голос чудовий,
Тільки б очі твої цілувать.

Ночі ті та гітара, й жоржини,
Може, сняться тепер і тобі?..
Сині очі в моєї дружини,
А у тебе були голубі.