Йшли стрільці до бою та й за Вітчизну,
Не один покинув свою дівчину.

Там старенький батько окопи копав,
Він здалека бачив, як стрілець упав.

Він собі не вірив, ні своїм очам,
Підступає ближче – то його син сам.

– Ой сину мій, сину, ти за волю впав,
В правий бік ворожу кулю ти дістав.

Взяв він штири дошки, з них він труну збив
І свого синочка до землі спустив.

Як спустив він сина в глибоку яму,
Іще раз заплакав, як за ріднов мамов.

Прийшов він додому, сів си край стола,
Тяжко зажурився, болить голова.

Жінка ся питає: "Скажи, мужу мій,
Чи живе на світі син України?"

"Ой жиє він, жиє в темному гробу,
Висока могила на грудях йому".

Мати як почула ті гіркі слова,
Три рази зомліла, життя скінчила.

Батько з того жалю взяв си револьвер,
Вистрілив си в груди, аж тоді помер.