Йшли стрільці до бою в святу неділю,
Каждий з них покинув вдома дівчину.

Йшли вони до бою, встали на врага
Усі закричали: "Гей, ура, ура!"

Позаді за ними санітари йдуть,
Підбирають ранених, на нари кладуть.

Ой там старий батько окопи копав,
Він здалека бачив, як стрілець упав.

Він собі не вірить ще й очам своїм,
Приближаєсь ближче – аж то його син.

– Ой сину мій, сину, чого ти лежиш?
Чи ти, сину, ранен, чи вбитий лежиш?

– Я, тату, не ранен, я вбитий лежу,
Візьми штири дошки, збий домовину.

Взяв чотири дошки, збив домовину,
Ще й гірко заплакав по свому сину.

Вийшла стара мати: "Що ж то воно є?
Певно, син рідненький уже не живе?"

– Ой живе він, живе в темному гаю,
Висока могила на грудях йому.

Вийшов отець до саду, він волосся рве,
Пустив кулю в груди і сам скоро вмер.