Йшли стрільці до бою та й через поля,
Всі вони гукнули: "Героям слава!"

Йшли стрільці до бою та й через гору,
Кожен з них покинув дома дівчину.

Там старенький батько окопи копав,
Бачив він здалека, як стрілець упав.

Сам собі не вірив, ні своїм очам,
Пішов він ближче та й сина впізнав.

– Ой сину, ж, мій сину, чого ж ти лежиш?
Чи ти тяжко ранен, чи вбитий лежиш:

– Я, тату, не ранен, я вбитий лежу,
Візьми штири дошки збий домовину.

Взяв чотири дошки збив домовину,
Ще й гірко заплакав по свому сину.

Як прийшов додому, сів в кінці стола,
Сперся він на руку: болить голова.

Мати догадалась, мабуть, що то є,
– Мабуть, мій синочок в світі не жиє.

– Ой жиє він, жиє в темному лісу –
Висока могила на грудях йому.

Червона калина росте при йому,
Молода дівчина плаче по йому.

– Не плач, дівчинонько, не плач, ти моя,
Скоро буде вільна Україна вся.