Був собі стрілець, він дівчину мав,
Як ту квіточку весною, він її кохав.

Він її кохав, він любив її,
Свою думу, свою мрію – золотив її.

Загриміло раз із-за гір Карпат,
В боротьбі бились за волю – йшов на брата брат.

Як ішли у бій, не минулось їм,
Свою дівчину ту любу козак залишив.

Кінчилась війна, вертались домів,
Зустрів козак свою дівчину, привітав її.

Він її зустрів, єї привітав,
Вона йому відповіла: "Ти уже не мій".

Козак як це вчув, гірко затужив,
Свої думи, свої мрії в чарочці втопив.

Пиймо, браття, пиймо, нам усе рівно,
Бо на світі тільки правди – горівка й вино.