– Чи пам’ятаєш, дівчинонько,
Як я до тебе приходив,
Як ми сиділи під калинов,
Тебе до серденька тулив.

Тулив, голубив, мов дитину,
І до серденька пригортав,
І називав тебе єдинов,
І щохвилини цілував.

Над нами пташки щебетали:
Чули між нами щиру любов,
По берегах пчілки гуділи,
По горах чудний голос йшов.

– Через брехню і через люди,
Тобі не скажу нічого,
Бо я твоєю вже не буду,
Бо я вже маю іншого.

Схилилась низько головонька,
Аж похилилася трава,
І він промовив через сльози,
Що змарнував свої літа.

Сумна калина похилилась,
Всохла, зів’яла, мов трава,
Там, де дівчина колись стояла,
Осталась стоптана трава.