Пійду я, скочу я в поле, в поле,
Там дівча пшеничку поле, поле.
Сполов пшеничку та й в бір, та й в бір,
За нею хлопчина як звір, як звір.

Стулився, зложився як лис, як лис,
Дівчину до меджи притис, притис.
То ж я тобі, дівчино, орач, орач,
Погорав борозду хоть плач, хоть плач.

Скажу я матері той жарт, той жарт,
Увидиш, собако, щось варт, щось варт.
Не сумуй, дівчино, не журися,
Я з тобом думаю женитися.

Чересво в борозді скрушу, скрушу,
Я тебе, дівчино, любити мушу.
Мушу я любити тебе, тебе,
І будеш ти жити коло мене.

Не бивам вдома, коноплім терва,
Впаво мі паздерко, мавом не вмерва.
Люди потерли і почесали,
Мої три горстки в п’єцу остали.

Пам’ятай, дівчино, на слово моє,
Як ми ся любили нераз обоє,
Як мойом не будеш,
З другим шлюб не возьмеш.

Мав’єм єдно дівча, тепер не мам нич,
Бо мі го відобрав зі двора панич.
Бо мі відгварили, што зо мном ходили,
Найліпші камрати, што ми ся знали.