Розійшлись... Ти пійшла
Скорим кроком домів,
А я став і стояв,
Наче був остовпів...

І думав... Чим же я
Так Тебе прогрішив?
Чи не тим, що Тебе
Так горячо любив?

Чи не тим, то Тебе
Ще й тепер я люблю,
Понад всьо, понад всіх
Лиш Тебе дорожу?

Чи не тим Тя зразив
Я, солодка моя,
Що сказав, що зі всіх
Красна Ти лиш одна?

Та чи цим, чи тамтим –
Не судити мені;
Про це знаєш лиш Ти;
Я не знаю, о, ні!

Я лиш знаю, що Ти
Полишила мене,
Вкравши серце, любов
І чуттє молоде.

Я лиш знаю, що всі
Життєві болі
Лягли камнем тяжким
В моїм серці на дні.

Скорбні струни мої,
Їй ви грайте пісні,
Щоб пригадувала,
Щоби згадувала
Щастя дні на весні.

Вітре, брате мій ти,
Хоч листком зашуми.
І розвій її тугу
По широкому лугу,
На ліси, у світи.

Я від Тебе вже йду,
В Тебе більш не буду;
Пійду в нірвань, світами,
Й то без жалю, без тями;
– Ти пійшла і я йду!..

А на місци, де ми
Щастя дні провели,
Заспіває пташка колись:
Тут кохались вони,
Умлівали вони,
А тепер їх нема – розійшлись.