Загостила вона,
Біла, остра зима,
Сніг лежить вже довкруг;
Вкриті поле і гай,
Вкритий ледом ручай,
Снігом вкритий спить луг.

Вітер свище в гаю,
Тужну пісню мою
Мов кобзар виграє,
Й крім сосни всі лягли,
Сосна ж свідком любви,
Свідком чувств моїх є.

Я прийшов під сосну,
Зложив руки, клякнув
І благаю: – Скажи,
Чи стопиться цей сніг,
Встане радість і сміх,
Чи діжду ще весни?

Вже почалась зима...
Кілька років мина,
Як лід-сум серце скув;
Лише спомин летить,
Щось в очах мерехтить;
Чи й мій дух вже заснув?

Не заснув, лиш мовчить,
Рвесь за море у гай,
Збивсь вгору і летить
Там, де мій рідній край.
Не засну! Буду жить,
Трутину буду пить,
Бо держусь ще надій,
Що зірву собі квіт
Чарівний на весь світ
Й ним убю смуток свій.

Прийде тепла весна,
Віджиє всьо знова,
Пічнесь праця-робота,
Щезне лід, щезне сум,
Щезнуть рої задум,
На все щезне скорбота.