Верховино, сьвітку ти наш!
Гей, як у тебе так мило;
Як ігри вод пливе тут час,
Свобідно, шумно, весело:

Коломия славне місто,
Бо єсть в ній Вірмени;
О прошу вас, добрі люди,
Не сьмійтеся з мене.

З верха на верх, а з бору в бір,
З легкою в серцю думкою,
В чересі крис, в руках топір,
Буяє легин тобою!

Як зашумить коломийка,
Ватаг загуляє,
Чорнобриву дівчиноньку
Кругом обертає.

Літом цілим, би ніч, би день,
Хлопці гуляють тут наші,
Свобідна тут вода, огень,
Достатком ліса і паші!

Ой нема то краю, краю,
Над ту Верховину,
Коби ми лиш погуляли
Хоть одну годину!

Тут пан не клав ланьцухом меж,
Німець не станув стопою,
Буйна тут землі одежь
Плекана каплей росою!

Гей поїдем в поле, в поле
Зі стричком на шиї,
Вже нам більше не зазвонять
Звони Коломиї!

Гей, що ми там Поділя край,
Нам Полонина Поділє,
А бори – степ, ялиця – май,
А зьвіра голос – весілє.

А я тоє дівча люблю,
Що біле як гуся;
Оно мене поцілує,
Тілько притулюся.

Не вабить нас баришів лесть,
Щоби лиш порох та цівка.
У Бога сьвіт, у людий честь,
Та овець гурма – сопівка.

Задудніли сіромахи,
В Полонині чути,
Якже ж тебе, Верховино,
Тяженько забути.

Та коли пирс хребет із від
І медвідь шибнув лісами,
Завіяв юг, заграв Бескид,
Черемош гукнув водами.

Черемоше! Черемоше!
Чиста твоя вода,
Дівчинонько з Верховини,
Яка твоя врода.

То ми то час, то ми пісьнь,
Молодче, ну же в простори!
Овечці сплав, в кучерей пліснь,
І далій, далій на гори!

Ой запало, заплонуло
За горами сонце.
Заграй же ми, мій миленький,
Під моє віконце.

Там, де бренить тримбіти звук,
Щебече любо сопілка,
А як зьвіра завиє – звук!
В челюсти плюне му цівка.

Два голуби воду пили,
А два колотили,
Бодай тоті не сконали,
Що нас розлучили!