Із фольклористичної спадщини Євгенії Ярошинської

Євгенія Ярошинська (1868-1904) увійшла в українську культуру як талановита письменниця, активний громадський діяч, педагог, перекладач, етнограф, фольклорист. Народилася, жила і творила Ярошинська на Буковині, штучно тоді відмежованій політичними кордонами від інших українських земель. Загарбана Австрією 1774 року, Буковина фактично стала її колонією. Українське населення було позбавлено політичних прав. Панівні класи жорстоко визискували трудящих. Боротьба проти соціального й національного гніту нещадно придушувалася. Було розгромлено селянське повстання, що спалахнуло в 40-х роках XIX ст. на Буковині під проводом видатного революційного діяча Лук’яна Кобилиці. Правда, внаслідок революції 1848 року в Австрії, яка охопила й Буковину, уряд був змушений скасувати кріпосне право, але це скасування проводилося "зверху" і не поліпшило ні матеріального, ні культурного становища трудящих.

Колонізатори докладали всіх зусиль, щоб понімечити українське населення. "Під впливом німецьких урядів і шкіл витворилися на Буковині такі обставини, що вся інтелігенція (навіть волоська) прийняла німецьку мову за свою – і її уживала і в розмовах і на письмі, бо лише її і знала так, що могла писати без трудності" [1],– підкреслював Осип Маковей. Перша на Буковині газета, що друкувалася українською мовою, з’явилася тільки в 1885 році. Це була "Буковина".

Початок літературного руху на Буковині пов’язаний з іменами Юрія Федьковича та Сидора Воробкевича, які відчули на собі значний вплив культурного життя Наддніпрянської України та Галичини. Вони вперше у своєму краї звернулися до джерел народної мови і ввели її в літературний вжиток, вперше розповіли у своїх творах про життя трудящих буковинців. Але навіть Ю. Федькович і С. Воробкевич, як і О. Кобилянська, свої ранні твори писали німецькою мовою, що було викликано процесами насильного понімечування Буковини.

Німецькою мовою розпочала літературну діяльність і Ярошинська. "Моє образованє було виключно німецьке, бо хоть в нашім домі говорилось по-руськи, то, пішовши до шкіл в Чернівцях, не чула-м нічого про руськість, бо там все було німецьке" [2],– писала Є. Ярошинська бібліографу І. Левицькому 18 червня 1896 року.

На шлях української літератури Ярошинська стає перш за все лід впливом газети "Буковина", яка згуртувала навколо себе прогресивних українських діячів культури. "В мені пробудилась національна самосвідомість, я сказала, що краще вже трудитись для свого народу, як для чужого" [3],– зазначала Ярошинська. Тут же письменниця говорить про свою любов до рідного народу, його мови й пісні. Вирішальну роль в остаточному сформуванні Ярошинської як української письменниці зіграли твори Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка та інших українських письменників.

Особливо великий вплив на Ярошинську мав Юрій Федькович, який постійно підтримував письменницю і спрямовував її на шлях служіння своєму народові. Його поезії, "повні ніжної краси, читала-м по кілька раз, навіть вчила-м ся їх напам’ять" [4],– згадувала письменниця у зазначеному листі до І. Левицького. У газеті "Буковина", яку редагував Федькович, Ярошинська друкує рідною мовою свої оповідання.

Своїм особистий прикладом і порадами буковинський поет сприяв і фольклористичній діяльності Ярошинської, яку вона розпочала разом із писанням художніх творів.

Чималу роль у становленні Ярошинської як української письменниці і фольклориста зіграв відомий український письменник революційно-демократичного напрямку, фольклорист, активний громадський діяч, друг Івана Франка Михайло Павлик. Він заохочував письменницю збирати фольклор, вивчати твори Шевченка.

"...Я радив би Вам таки найбільше записувати народні пісні та оповідання та пробувати про всякі оправи просто говорити з народом, то тоді скоро виробиться у Вас стиль – усе стане Вам іти гладко, про все станете говорити просто... Особливо, коли хочете писати і поезії, то мусите перше добре перейти школу народних пісень та Шевченка, мусите їх читати вголос, розбирати до найменшої дрібниці" [5],– писав Павлик до Ярошинської.

Прислухаючись до порад Ю. Федьковича та М. Павлика, Ярошинська багато працює, багато читає. А захоплення читанням і любов до праці у неї виявилися ще в дитинстві. "З роду вона була дуже здоровою дівчиною і незвичайним таланом до всього. Вже в 3 році життя уміла дещо читати і довгі вірші з пам’яті казала. Покінчила б клясу в Чернівцях з відзначенням... Дома читала, писала, неусипанно, що не мож було її від книжок відірвати" [6],– згадував батько письменниці Іван Ярошинський у листі до Павлика від 8 лютого 1906 року.

Фольклористичну діяльність, як і літературну Ярошинська розпочала досить рано. З чотирнадцяти років вона вже записувала народні пісні. Збирання фольклору було своєрідним подвигом Ярошинської. Адже в ті часи в понімечуваній Буковині серед інтелігенції було чимало людей, що цуралися всього українського, з погордою ставилися до праці письменниці на ниві рідної культури. "Кілько раз мене мої подруги висміяли за мою демокрацію, як вони з мене кепкували, що я селян тримаю за людей, що я з тими розмовляю по-людськи, що восхищаюсь їх піснями і шаную їх обичаї" [7],– писала Ярошинська Павликові 18 грудня 1888 року. "Но то мене не звело з дороги,– продовжує Ярошинська в цьому листі. – Я все була і буду найбільшою приятелькою мого народа. Будучи дочкою сільського учителя, я щодень маю спосібність сходитись з народом і студіювати єго житє" [8].
Записування фольклору дало можливість письменниці всебічно вивчити життя народу, пізнати його багатий духовний світ. "При сій нагоді,– писала Ярошинська,– відкрився мені весь скарб народної словесності, вся краса народної мови і поезії. Я пізнала, що сей наш народ... мав великі інтелектуальні здібності..." [9].

Зібравши сто п’ятдесят пісень, Ярошинська надсилає їх в Чернівці до літературного товариства "Руська бесіда", яке ще 1886 року оголосило конкурс на кращу збірку народних пісень. Збірку Ярошинської визнали за найліпшу, але премії не дали і збірку не опублікували: не було коштів. Коли Ярошинська мала вже чотириста п’ятдесят пісень, вона послала їх до Львова. Але й на цей раз її записи не були опубліковані. Письменниці навіть нічого не відповіли. Тоді вона посилає свою збірку до Російського географічного товариства у Петербург.

22 грудня 1888 року на засіданні ради Російського географічного товариства Ярошинську за збірку "Пісні буковинсько-руського народу з-над Дністра" нагородили великою срібною медаллю та грошовою премією – 500 крб. Але, на жаль, збірка так і не була надрукована.

Деякі свої фольклорні записи Ярошинська надіслала І. Франкові та М. Павликові. У листі до Павлика від 14 червня 1889 року вона висловлює своє захоплення художньою довершеністю пісень: "Посилаю Вам співанки, думаю, що вони Вам ся подобають, бо і я сі найліпше люб’ю. Кілько поезій в них лежить, чи ж годен і найбільший поет такий стих удати, як, напримір, таки той перший за голуба. Або таки та співанка за калину і за гордовинку, або та, що кінчиться словами "ох пропала ж бо я". Чудова краса міняється враз з гарячим вираженєм свого жалю і болю" [10].

1892 року Ярошинська надсилає до Львівського товариства "Просвіта" нову збірку народних пісень. Але й цій збірці не пощастило: вона не вийшла в світ. Проте рукописні збірки Ярошинської стали у пригоді дослідникам фольклору (зокрема, ними користувалися М. Павлик, І. Франко, О. Маковей та інші).

У 80-90-х роках Ярошинська збирає і етнографічні матеріали. Про це є згадки в її листах до Михайла Павлика та видатного чеського фольклориста й етнографа Франтішека Ржегоржа. Ярошинська передала Ржегоржу чимало малюнків народних вишивок, писанок (і самі писанки), зразків народного одягу, а також описи народних вірувань про сонце і місяць, народні легенди, народний календар свят, гербарій лікарських рослин з відповідними поясненнями. Малюнки народних вишивок, зроблені Ярошинською, вміщувалися в чеських і німецьких журналах.

Багато цікавих фольклорних та етнографічних матеріалів Ярошинська передала етнографу О. Монастирському. Зібрані нею пісні, прислів’я, приказки, описи народних обрядів, народні ігри, народну медицину тощо вчений використав у своїй праці про українців Буковини.

1891 року Ярошинська надсилає до Львівського відділення товариства "Просвіта" фольклорно-етнографічну розвідку під назвою "Весільні обичаї буковинсько-руського народу в наддністрянських околицях", яка й була надрукована в "Календарі товариства "Просвіта" на рік переступний 1892", Львів, 1891, стор. 89-103. Тут наведено п’ятдесят шість весільних пісень.

Про свою збирацьку роботу розповідає Ярошинська в листах до своїх друзів і знайомих, а також в художніх творах ("Вірна люба"). Фольклорно-етнографічна праця Ярошинської плідно позначилася на літературних творах письменниці. Як і інші українські художники слова, Ярошинська з народної поезії черпала для своїх творів теми, образи, ідеї. Чимало народних пісень органічно ввійшло до новел ("Понад Дністром", "Липа на межі", "Проклятий млин"), до повісті "Перекинчики". Це надало творам письменниці емоційної сили й краси. В дусі казок написано твори для дітей ("Королівство овадів", "Цвіти", "Найбільший скарб", "Панна і мужичка", "Богиня снів", "Сніг", "Лис і бузько", "Орел і лис"). За народними мотивами створено оповідання "Брати".

Сучасники Ярошинської високо оцінили її діяльність. Так, Михайло Павлик назвав її "різносторонньою невсипущою робітницею – громадянкою, рішучо поступового напрямку". Український письменник-демократ Сильвестр Яричевський, який особисто знав Ярошинську, у своїх спогадах про письменницю наголошував, що це була "одна з перших жінок буковинських", яка "власним трудом і силою волі видобулася з низин ігноранції, вибилася на ясну поляну-царину рідної літератури, осяяну всіма проміннями гарячої любові до цілого нашого українського народу... В ній пізнав я високоідейну людину, що розуміла, відчувала і всім серцем плекала ідеали України" [11].

Ім’я Євгенії Ярошинської добре відоме і в наші дні. Окремими книгами вийшли твори письменниці [12].

Здійснений Ярошинською фольклорно-етнографічний запис весілля на Буковині надруковано серед кращих записів українського весілля у другій книзі двотомного видання "Весілля" [13].

Про Ярошинську як фольклориста і етнографа писали Ангеліна Коржупова, Федір Погребенник, Павло Стецько та інші радянські дослідники [14].

Зібрані Ярошинською пісні надзвичайно поетичні, хвилюючі й глибокі за почуттями. Центральне місце в її записах займають пісні про кохання, про жіночу долю. Вони переважно журливі, оскільки життя жінок тогочасної Буковини було дуже важке. Про це розповідає Ярошинська у статті "Як ведеся нашим селянкам на Буковині, коло вікна".

На сумовитий характер пісень про жіночу долю звернув увагу також Іван Франко. "Між жіночими піснями руського народу,– писав він,– зустрічаємо дуже багато так сумовитих, так жалібно болющих, розкриваючих нам таку многоту недолі, що вдумавшися в ті пісні і в те життя, котре їх викликало, ми не можемо не вжахнутись... Особливо замужня жінка винаходить в своєму житті чимраз нові рани і негоди, на котрі нарікає в піснях. Кожний, хто звик пильно придивлятися життю народному і особливо слідити його безмірно цікаві духові прояви, мусить звернути увагу на ті пісні, на ті сказати по правді, жіночі невільничі псальми" [15].

Серед пісень, записаних Ярошинською, є чимало таких, де засуджується соціальна нерівність:

Не там щастя, не там доля, де багаті люде,
Хто си злучить із милою, тому гаразд буде.

Глибоким психологізмом відзначаються пісні про вдову, що гірко бідує. Їй немає кому виорати і засіяти ниву, скосити траву, дати лад в господарстві.

Виснажлива праця селян на панських ланах відображена в колисковій пісні "Люлю, люлю, дитя моє":

Лишу тебе, дитиночку,
Та піду на панщиночку,
Панщиночку відробляти,
Тебе, дитя, годувати.

Ярошинська небагато записала колискових пісень. Але всі вони – зразки високої поезії. П. Кирчів, який після Федьковича був редактором газети "Буковина", отримавши від письменниці колискові пісні, писав у листі до неї від 20 березня 1888 року: "В таких іменно піснях скривається цінний скарб народної жіночої поезії, бо ж в них найкраще відданий весь трепет гарячого материнського серця, повного святих чувств любові до своєї ніжної слабосильної дитинки" [16]. І Кирчів радив письменниці, щоб вона зацікавила й інших збиранням колискових пісень. А в листі до Ярошинської від 29 червня 1890 року П. Кирчів зазначав: "Сам не знаю, якими словеси начати Вам дякувать за прислані мені колисанки, за сі надцінні перли народної музи, якими Ви мене отеє обдарували. Велике спасибі Вам і Вашому таланові, що якраз без втоми та без знеохоти взялись Ви так щиро до сеї важної, хоч вельми трудної праці, із-під намулин часу відгрібувати скристалізовані народні сльози злиднів і недолі в надцінні жемчуги... Знаючи Ваші попередні заходи і щирі труди в тім напрямку, бачивши великі добутки тих заходів, я можу щиро і без облуди сказати: "Честь і слава Вам, Вашому таланові і Вашій невпинній праці!.. Із поміж зібраних мною колисанок Ваші найкращі" [17].

Серед записів Ярошинської є група пісень, в яких згадуються далекі часи, коли на Україну нападали турецько-татарські загарбники і забирали людей у полон:

Ци ви, кури, не пієте,
Ци ви, люди, не чуєте?
Турки село зрабували,
Рідні браття в полон взяли.
Завели їх в чисте поле,
Чисте поле в ноги коле.
Кровця сліди заливає,
Чорний ворон надлітає,
Тоту кровцю випиває.

Нерідко ці пісні мають трагічний кінець: непокірний бранець, що понад усе цінує волю і не гнеться перед ворогом, гине під канчуками насильника.

Про важкі суспільно-політичні умови, в яких жив простий народ, розповідають рекрутські й жовнірські пісні:

Плаче жовняр, плаче чорними очима,
Ще додому задалеко, а смерть за плечима.

Сумом і тугою віє від наймитських і бурлацьких пісень, де відображені поневіряння бідноти. Ярошинська записала віночок весільних пісень, цих високопоетичних народних творів, про які Федькович згадував: "Ручу,– що хто раз солодкі голоси ладовниї чув, а ще не зовсім серце закаменіле має, той певне при жалісливім "Ладо! Ладо!" сльози обітре, бо єго душу обгорне краса старослов’янського духу..." [18].

Є у записах Ярошинської і балади. Деякі з них дуже давнього походження (наприклад, балада "Іди, синку, куда знаєш").

Збирала Ярошинська і календарно-обрядову поезію – колядки, щедрівки, обжинкові пісні. На Буковині, як і в Галичині та на Закарпатті, дуже розвинений такий жанр народної творчості, як коломийка. Вона твориться щодня, охоплюючи всі сфери людських взаємин. Це своєрідний поетичний літопис життя українського народу гірського краю.

У збірці Є. Ярошинської коломийки подаються разом з танцювальними приспівками.

Серед записів Ярошинської є чимало пісень загальноукраїнського поширення: "Ой піду я лугом тугом", "Ци ви, кури, не пієте", "Ой на горі дубочки й явір зелененький", "Тихо, тихо Дунай воду несе", "Чому-с не прийшов, чому-с не прийшов", "Іди, синку, куда знаєш", "А йди, нене, пріч від мене", "Та нікому так не гаразд", "Ой Кириле, Кирилочку", "Мала мати сина та й го оженила" та інші.

Зібрання пісень Євгенії Ярошинської – ще одне свідчення багатства, розмаїтості і невичерпності скарбів української народної поезії.

Примітки:
1. Осип Маковей. Житєпись Осипа-Юрія Гординського-Федьковича. Львів, 1911, стор. 259.
2. Євгенія Ярошинська. Твори. Київ, "Дніпро", 1968, стор. 405.
3. Там же.
4. Євгенія Ярошинська. Твори, стор. 406.
5. Євгенія Ярошинська. Вибрані твори. Київ, Держлітвидав України, 1958, стор. 15-16.
6. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР, ф. 101 од. зб. 381.
7. Євгенія Ярошинська. Твори, стор. 371.
8. Там же, стор. 371.
9. Євгенія Ярошинська. Твори, стор. 406.
10. Там же, стор. 382.
11. Сильвестр Яричевський. Моя згадка про Євгенію Ярошинську. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР, ф. 101, од. зб. 642, стор. 1-2.
12. Євгенія Ярошинська. Вибрані твори (упорядкування, підготовка текстів, вступна стаття та примітки А.П. Коржупової). Київ, Держлітвидав України, 1958; Євгенія Ярошинська. Твори (упорядкування, підготовка текстів, вступна стаття та примітки Федора Погребенника). Київ, "Дніпро", 1968.
13. Весілля, у двох книгах, книга 2 (упорядкування текстів, примітки М.М. Шубравської, нотний матеріал упорядкував О.А. Правдюк). Київ, "Наукова думка", 1970.
14. Див. Євгенія Ярошинська. Бібліографічний покажчик. Уклала В.Г. Голубець. Вступна стаття і редакція М.П. Гуменюка. Львів, 1969.
15. Іван Франко. Жіноча неволя, в руських піснях народних. У кн.: Іван Франко. Вибрані статті про народну творчість. Київ, вид-во АН УРСР, 1955, стор. 107-108.
16. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР, ф. 101, од. зб. 458, стор. 1-2.
17. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР, ф. 101, од. зб. 460, стор. 1-2.
18. Писання Осипа-Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видане... Т. І. Поезії. З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав І. Франко, Львів, 1902, стор. 26.