Ой, Богдане

У жовтих степах і солоних шляхах
Лежала окута ярмом Україна.
В чужацькій неволі, неначе в пітьмах,
Бриніла на волю, як зірка, надія єдина.
Злим подихом степ шматував вітруган,
Розносив, мов вогники згаслії сили,
Котилася куля, звенів ятаган
І голови знову козацькі летіли.

Повій, вітре, на Вкраїну суходолом та і з моря,
Роздував шалений вітер попіл навкруги,
Прилетіло разом з вітром на Вкраїну люте горе –
Круками злетілись на вкраїну вороги.
Прилетіло разом з вітром на Вкраїну люте горе –
Круками злетілись вороги.

І казав Богдан в ту днину: "Гей, чи згасли наші сили?
Чи не досить крукам чорним пити кров з полів?
Чи не досить чути стогін і стогнати від безсилля,
Дивлячись на сльози гіркі наших матерів?
Чи не досить чути стогін і стогнати від безсилля,
Дивлячись на сльози матерів?"

Ой, Богдане, ти Богдане, ти усіх вів за собою,
Всіх, хто щастя Україні рідній марив щастям.
Геть летіло кручя чорне, прапор знову звав до бою
І несли нас наші коні щастя добувать!
Геть летіло кручя чорне, прапор знову звав до бою
І несли нас наші коні щастя добувать!


Рекламне оголошення