Історія Уманьського парку

Темна велич алей
Урочиста тиша
На славу кохання
До жінки Софії
Збудував пан Потоцький
Парк той чудовий,
Що в Умані є,
Для жінки з душею потвори.
В пана син був
Зміюка на серці.
Як Софію побачив
Сказав "Буде моєю"

Приспів:
"Я бачу те тіло,
І чорна заздрість повільно вбиває.
Дзвін по душу мою,
А душі то й не має
То віддай же себе,
Моя любая панно,
Чоловік твій старий,
А вмирати ще зарано!"

Про стидобні зради
Старий Фелікс прознав
Помер, але прокляв навіки,
Але вибачень не дав.

Залишилась сама
В парку затишном гуляючи
Про пристрасті кохання
Пасинка згадаючи

Приспів

Померла в перепокоях
Схоронили бідолашну
Та мабуть в піднебесях
Не забули їй зраду...

На цвинтарі в могилу
Блискавка попала
Розколола й спалила тіло
То був останній гнів пана.


Рекламне оголошення