Мій давній голос

Палкий, нічим незаспокійний,
ловлю слова, мов барвні скельця.
Як же ж я терня туги рвійне
з корінням вирву з штольні серця?

Терпке похмілля свіжих ранків
п’янить як і давнійш п’янило.
Дивлюсь в блакитну призму склянки,
де заламалось небо в хвилі.

Рожевий чай мов піна з сонця,
зелений морок сном колише.
Заслуханий у дружній вітер,
свій давній голос чую в тиші:

"Аж юне серце затремтить,
не заспокоєне й несите.
Устами спраглими в цю мить
всю хмільність світу хочу спити".


Рекламне оголошення