Ой коню, мій коню, коню вороненький

– Ой коню, мій коню, коню вороненький,
Чим я затяжив, хлопець молоденький?
– А ти не затяжив, ні та ясна зоря,
Тільки затяжила натуронька твоя.
Як під гору їдеш, шпорами стискаєш,
А як з гори їдеш, цуглі фест тримаєш,
Приїдеш до корчми, мене припинаєш,
За овес, за сіно навіть не згадаєш.
Коло тебе в корчмі повна флашка вина,
Коло мене нема ані стебла сіна.
Коло тебе в корчмі дівки, молодиці,
Коло мене нема ні краплі водиці.
Ой пане, мій пане, не цурайся мене,
Лиш нагадай собі, як я возив тебе,
Нагадай лиш собі, де ми побували,
Як турки-татари за нами ся гнали,
Кий Дунай глибокий, який і широкий,
Я го перескочив, копит не умочив.
Ой пане, мій пане, лиш собі подумай,
Бо я вже не скочу через бистрий Дунай,
Копит не замочу, ані копитонька,
Ти мене продаєш, бідна головонька. –
Не журися, коню, пущу тя на волю,
Не проклинай, коню, козацького роду.

Примітки:
Записано 1994 року в с. Микуличин Івано-Франківської області від Олени Палатайко.
Джерело:
Відлуння лісу / Упорядник І.О. Голубенко. – Київ: Інститут громадянського суспільства, 2000. – 197 с.

Рекламне оголошення