Кобзар

Вітер віє, повіває, по полю гуляє,
На могилі кобзар сидить та на кобзі грає.
Кругом його – степ, як море широке, синіє,
За могилою – могила, а там – тільки мріє.
Сивий ус, стару чуприну вітер розвіває,
То приляже та послуха, як кобзар співає,
Як сивий ус сміється, сліпі очі плачуть,
Послуха, повіє...

Було колись – в Україні лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку поставцем кружала.
Було колись добре жити на тій Україні...
А згадаймо, може серце хоч трохи спочине!

Стоїть в селі Суботові, на горі високій
Домовина України – широка, глибока.
Ото церков Богданова, там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом з козаком ділився.

Мир душі твоїй, Богдане, не так воно сталось:
Москалики що заздріли, то все очухрали,
Од козацтва, од гетьманства – високі могили,
Більш нічого не зосталось, та й ті розривають!
Не смійтеся, чужі люде, церков-домовина
Розвалиться, і з-під неї встане Україна!

А ви хочете, щоб слухати, як старці співають?
Дарма праця пане-брате, коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива, –
Співай про Матрьошу, про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори – от де слава!
А то співа: "грає синє море", а сам плаче!

Вибачайте, кричить собі, я слухать не буду,
Та й до себе не покличу: ви розумні люди,
А я дурень, один собі у моїй хатині
Заспіваю, заридаю, як мала дитина...

Заспіваю – море грає, вітер повіває...
Степ чорніє і могила з вітром розмовляє...


Рекламне оголошення