Балада про гуцулку дівчину і гору

Коли весна до гір прийшла,
Черешня дика розцвіла,
Сорочку вишиту
Гуцулка одягла.
Ходила по крутому зворі,
Дивилась на узори,
На тії обереги,
Що берегли її.
Від блуду і облуди,
Від чарів і спокуси,
Зміїного укусу,
Від злого і лихого,
Що є в її краю.
Та від кохання щирого
Вони не берегли.
Не берегли вони
І від червоної чуми.

Коли весна до гір прийшла,
Черешня дика розцвіла,
Сорочку вишиту
Гуцулка одягла.
Ішла вона до шлюбу
Із милим залюбки,
А поруч веселились
Дівчата й парубки.
Гукнув хтось враз: "Облава!" –
Аж гори затряслись. –
Від верб, де переправа,
ЕНКаВедисти йшли.
Взялись за кріси хлопці –
Відважні парубки,
І – жити чи не жити,
А честь слід вберегти!
І – жити чи не жити,
А честь слід вберегти! –
Так їх діди повчали,
Так вчили їх батьки!

Коли замовкли кріси,
Приплюснувся Горган –
Вдовкіль палали стріхи,
Стелився дим-туман.
Гуцулка-наречена
Лежала на траві,
Поранена у груди –
Сорочка у крові.

Стоїть гора висока,
І звори ї круті,
Узори-обереги
На ній, як світ, ясні.
То дівчина-гуцулка,
Ізцілена від ран,
Горою вранці стала,
Щоб берегти свій край!
Від блуду і облуди,
Від чарів і спокуси,
Зміїного укусу,
Від злого і лихого,
І від червоної чуми! (2)


Рекламне оголошення