Life Is A Long Song

"Дивіться! А цей таки визнав,
що боїться смерті", –
показав на мене пальцем
один розумаха з нетиповим блиском в очах.
Зрештою, то могли бути скельця.

Останнім часом мене люблять публічно запитувати
про найінтимніше.
Наприклад, який мій найтяжчий гріх.
Що мені снилося із середи на п’ятницю.
Чи подобається мені найвище керівництво країни.
Чи хотів би я бути сумлінням нації.
І чого я боюся.

Відповідаю переважно так,
як можу.
Коли розмова при чарці або з похмілля,
то значно відвертіше. Коли
на тверезу голову – то вигадливіше
й химерніше переважно.

Того разу я сказав,
що боюся смерті
близьких людей.
Головним чином від нещасного випадку.
Хоч насправді наше життя довге,
ніби пісня про Довбуша,
і смерть мусить сприйматися
ніби розв’язка,
давно очікувана через те, що стомлюєшся співати.

Але в цитуванні найважливіше – це
своєчасно поставити крапку,
про що розумаха
знає ще від батьків-наставників.
І поставивши крапку де хоче, самостверджується як може:
"Він визнав! Дивіться всі на його
страх!"

Так, я справді не боюся сказати, чого я боюся.
Так, я справді боюся нічних телефонних дзвінків
та і-мейлів із записом sad news у суб’єкті.
Дивіться всі на мій страх:
от як я боюся.

В усьому ж іншому це просто пісня,
довга прекрасна пісня про шлях до прірви
чи, скажімо, не менш прекрасна –
про кулю в потилиці.


Рекламне оголошення