Були у нас колись воли, та й тато продали

текст
Були у нас колись воли, та й тато продали,
Було у нас колись поле, та й пани забрали.

Женили мня молодого, до пустої хати,
Та й казали: "Тепер, сину, почни газдувати".

Що робити, що чинити, звідки хліба взяти?
Наймив я ся у паниська гонти виробляти.

Сиджу в лісі, тешу, стружу, а жінка складає,
У холоді, у голоді, аж ся серце крає.

Ой паршива то робота – у пана робити, –
Ай Господи милосердний, як на світі жити?

Ізнайшлися добрі люди, мудру раду дали,
Грошей мені позичили, їхати казали.

В далекую Америку, за широке море:
– Там заробиш та й забудеш свою біду й горе.

У неділю рано-вранці ми з селом прощались,
Як у церкві на утреню дзвонити почали.

Затуркотів віз із села, дзвони все дзвонили,
Піснь прощальну далекую вни нам голосили.

Гори мої високії, зелені Карпати,
Стріхи мої солом’яні, коли вас видати?

Куда їхав, туда їхав, та не пам’ятаю,
А впинився у Амбургу – то вже добре знаю.

А в Амбургу тім німецькім взяли нас агенти,
Обступили, як ворони, кричать: "Давай центи!"

Рано взявши, не вмивавши, криста не поклавши,
Скрізь вулиці, як злодіїв, до шифи нагнавши.

Що там було того люду,– Господь святий знає,
З усіх країн, з всього світу, – хто їх відгадає.

Були шваби, були німці, були також хіни,
І словаки, і мадяри, були і літвіни,

Були чехи і словаки з русько-польськей страни,
Були жиди російськії, мадярські цигани.

Як та бранжа повлазила на шиф величезний,
З тлумачками, з діточками,– то був вид чудесний.

Засвистали, загуділи, дали волю пари,
Рушили ми в день погідний – на небі ні хмари.

Аж пізніше страшні бурі по морі гуляли,
Як ті миші в буйнім спіжу, шифу вивертали.

Кождий клякав на коліна, хоч мала дитина,
Бо то думав: ось ту мій гріх – морськая година.

Аж наконець – було вранці – ми землю узріли,
Попадали на коліна, Богу піснь-мо спіли:

– Слава ж тобі, Христе-Боже, за той дар великий,
Що ти поміг доїхати до той Америки.

Ой пішов я в Америці роботи шукати,
Найняв я си на завод молов трабувати.

Не подобалась робота – молов трайбувати,
Пішов я в другу фабрику, став уголь копати.

Під землею я працюю, гріб собі копаю,
Щоб довги повіддавати в своїм ріднім краю.

Доме рідний, краю милий, рідная хатино,
Жінко моя молодейка, милая дитино!

Через гори, через моря д’вам лечу думкою,
Ви мені перед очима, не маю спокою.

Ломиться скала із угля, не згори, а збоку,
Помож, Боже, доробити до нового року!

А потім я піду в свій край, у рідноє село,
Там з жінкою, з дитиною буду жить весело.

Уже п’ятий рік минає, я в підземнім долі,
Я працюю, рук не чую, з лампою на чолі.

Попрощався Іван Дуда з своїми друзями,
Наостатку випив чарку із товаришами.

Попрощався Іван Дуда з своїми босами,
Наостатку випив чарку із товаришами.

Кругом море, як те поле, все було рівненьке,
Йван на шифу нарікає, що йде помаленьки.

– Ой рад би я крильця мати, соколом злетіти,
Ой вітати жінку й матір, цілувати діти.

Скікнув Іван по крамницях, по шинках знайомих
Та й накупив подарунків, взяв горілки в Шльоми.

Купив дітям чоботята, жінці – кожушину,
Старій мамі – горілчини дубрую флящину.

Іде, іде Іван Дуда тими манівцями,
Кождий йому крок знайомий, куда був з вівцями;

Іде, іде Іван Дуда та й собі думає,
Там на горі хрест високий – там Іван клякає.

Клякнув Іван коло хреста, Богу помолився,
Що якось він до своєї країни добився:

– Слава тобі, Христе-Боже, за той дар великий,
Що ти поміг ся вернути з тої Америки.

Не раз скала вугляная тріскала надвоє,
Много вбила, я ще живий, Христе, в ім’я твоє.

Устав Іван перед хрестом, вклонився низенько:
– Коби мої дома знали, що я так близенько,

То би вибігли із хати мене привітати
Та й помогти би й пакунки до хати забрати.

Іде, іде Іван Дуда, ворота втворяє,
З його хати крики, зойки крізь вікно лунає.

– Що такоє? – питаєся Іван молодиці.
– Жінка Дуди днесь умерла, а він в Америці.

Іван Дуда збожеволів, до хати впадає,
Холодний труп свої жінки сльозами вмиває.

Ой заплакав Іван Дуда, сльозами умився
Та й не живий, але мертвий на діл повалився.

Вже вни в четвер пополудню два мерці ховали:
Йвана Дуду з єго жінков в єдну яму вклали.

На Великдень чужі діти грались крашанками,
Іванові сиротята вмивались сльозами.

Та що з того, що вни вбрані в нові чоботята,
Коли вони ся зостали круглі сиротята.
Джерело:
Буд здрава, землице / Упорядник Софія Грица. – Київ: Музична Україна, 1991. – 176 с.

Рекламне оголошення