Козак коня наповав, Дзюба воду брала

Козак коня наповав,
Дзюба воду брала:
Козак собі засьпівав,
Дзюба заплакала.

Козак:
Не плач, Дзюбо, моя любо,
Поки я з тобою,
Як поїду в Україну,
Заплачеш за мною!

Хмара іде, дощик буде,
Ходімо до хати,
А там будем, Дзюбо люба,
Собі розмовляти!

А що кому до того,
Що я Дзюбу люблю,
А я своїй Дзюбі любій,
Черевички куплю.

Черевички з китайочки,
Пончошка єдвабна,
Як же Дзюбу не любити,
Коли Дзюба ладна!

Черевички з китайочки,
Поньчошка з атласу,
Ходи, Дзюбо, моя любо,
Бо не маю часу.

Скажи, Дзюбо, моя любо,
Чи ти любиш мене?
А я піду до матеньки
Просити о тебе.

А я тебе, Дзюбу, люблю,
Сам Бог тоє знає;
Проси мати, проси тата,
Нехай нас звінчає!

Коло млина конюшина,
Явір похилився:
Як ся з Дзюбов не оженю,
Не буду женився.

А там в лісі на галузі
Сорока скрегоче;
Ах, мій Боже милостивий,
Як ся тебе хоче.

Дзюба:
А там в лісі при дорозі
Кокоче кокошка,
Ой я того хлопця люблю,
Що дзюбатий трошка!

Козак:
Як же Дзюбу не любити,
Коли Дзюба ладна
А я Дзюбу поцілую,
І на коня гайда!

Мати:
Не вір, Дзюбу, козакови,
Та що люльку курить;
Бо він мовить, що тя возьме,
А він тебе дурить.

Не вір, Дзюбо, козакови,
Що він огонь креше,
Бо він піде до другої,
А на тебе бреше.

Козак:
Ой прибіг мій кониченько,
Та перед ворота:
Вийди, Дзюбо, моя любо,
Красненька, золота!

Ой не вийшла Дзюба люба,
Вийшла єї мати:

Мати:
А хто хоче Дзюбу взяти,
Най іде до хатиі

Козак:
Бодай тебе, Дзюбо любо,
Твої чорні очи!
Не стояв би мій коничок
До темної вочи.

Ой, коню мій нещасливий,
Треба відїхати;
А що було серцю мило,
Треба занехати.

Ой піду я на гороньку,
А на горі буськи;
Який такий та до Дзюби
А я до Гануськи.

Ой чия то керниченька,
Де голуб купався,
Ой чия то тая Дзюба,
Що я в ній кохався.

Дзюба:
Ой вийду я на гороньку
Махну я рукою:
Заверни ся козаченьку,
Згину за тобою!

Козак:
А хто любить гарбуз, гарбуз,
А я люблю диню;
А хто любить господаря,
А я господиню.

А хто любить губи, губи,
А я печериці;
А хто любить дівчатонька,
А я молодиці.

Дзюба:
Два голуби воду пили,
А два колотили,
Бодай тії не сконали,
Що нас розлучили.

Ходжу, нуджу над берегом
І тяжко вздихаю:
Бідна ж моя головонько,
Що долі не маю.

Хиба в воду занурюся,
Та вже не вернуся;
Збудусь смутку і клопоту,
Там не зажурюся.

Було ж мене, моя мати,
Малую втопити,
Ніж такую нещасливу
На той сьвіт пустити.

Ой як тяжко конопельки
В болоті топити,
Єще тяжше, моя мати,
На тім сьвіті жити.

Ні я в лісі, ні в долині,
Ані при роботі:
Тілько моя головонька,
В журбі і клопоті.

Журилась мати мною,
Як риба водою;
Дала мене в неволеньку,
Жалує за мною.

Стратила я вік цілий,
Вже ся не надію,
Де ж я тепер себе в сьвіті
Нещасна подію?

Ой, Ти Боже мій єдиний,
Ти моя потіха!
Потіш мене нещасливу,
Вибав з того лиха!
Джерело:
Галицькі украінськi народні пiсні. – Коломия: Галицька накладня Якова Оренштайна, 1900. – 140 с.

Рекламне оголошення