Козак пана не знав з віка

Козак пана не знав з віка,
Він родився на степах,
Став ся птахом з чоловіка,
Бо зріс в кіньских стременах.

Коли часом змучив ноги,
Під медведем в снігу спав,
Но на кождий клик тревоги,
Сотню татар навязав.

У нас ворог не загостить,
Нам ворогом цілий мир,
Наша шабля не запостить,
А все має сьвіжий жир.

Нераз жваво ми летіли,
Рабовати чужий край,
Всі померли як узріли
Коня, спісу і нагай.

Ой рад би я тоє знати,
Чи на сьвіті такий взріс,
Що не став би утікати,
Перед лісом наших спіс.

Ми не любим довго жити,
Шаблі сивий вус не знав;
Нам найлучше так скінчити,
Як би душу чорт схватав.

Нам найлучше у природі:
Пуща – ліжко, небо – стріп,
Пінь у боку на поводі,
На янчарці вусів сніп.

А атаман скоро свисне,
Вже козака лук звонить,
А як коня в ногах стисне,
То всі вітри догонить.

Коли козак з врагом бєся,
Серце клепче як коса,
А як козак засьмієся,
То сьміються небеса!

Ой щасливий, хто родився
На пустині козаком,
Найщасливший, хто влюбився
В дівчиноньці над Дніпром!
Джерело:
Галицькі украінськi народні пiсні. – Коломия: Галицька накладня Якова Оренштайна, 1900. – 140 с.

Рекламне оголошення