Дві тисячі років

Дві тисячі років минуло від часу спокути
Закладених Богом у нашу природу гріхів.
Дві тисячі років живем – і не можем забути
Як Божого сина ми вбили, бо він нас любив.

Здіймаються храми над нами все вище і вище;
Єретиків стільки згоріло, що скрутно з пальним.
Дві тисячі літ ми вважаємо небом горище,
Бо вище горище не хоче здійматися дим.

Давно вівтарі почорніли від крові та сажі;
За жертвою жертва – і кожна заради добра.
А матері лиха щороку заходять у тяжі;
І жодна дитина, о Боже, у них не вмира.

Брат брата хапає за горло і душить запекло –
Все господа ділять і ділять, як ту ковбасу.
Поволі зварйований світ опускається в пекло
Без всякого суду... Чи, може, проспали ми суд.

Дві тисячі років – для космосу менше секунди,
Лиш сто поколінь; комарам це під силу й за рік.
То, може, ще рано для наслідків тої спокути.
Для Бога ми все іще діти; дитинство – не гріх.

Коли й пустувати, аби лиш були ми здорові –
Господь нам пробачить, бо ще й не таке пробачав.
Та й скільки там тої роботи: відмити від крові
Вівтар, чи долоні, чи совість, чи лезо меча.
Та й скільки там тої роботи: відмити від крові
Вівтар, чи долоні, чи совість...


Рекламне оголошення